Читать онлайн книгу "Листи до Мілени. Лист батькові"

Листи до Мiлени. Лист батьковi
Franz Kafka


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Василя Масютина (1884-1955) вважають своiм украiнцi й росiяни. І як художник вiн справдi прислужився i тим, i тим. Але обидвi своi фантазiйнi повiстi написав украiнською. «Два з одного» була написана ще до Першоi свiтовоi вiйни, випередивши повiсть М. Булгакова на схожу тему «Собаче серце», але видана у Львовi в 1936-му, «Царiвна Нефрета» була написана в 1919-му, а видана у Львовi 1938 року. Повiстi збурили тодiшню пресу, клерикальнi часописи побачили там розпусту i гостро заатакували автора й видавництво, називаючи iх «бруковими», тобто бульварними. В «Два з одного» професор вирощуе з двох половин одного тiла двi рiзнi особи, якi не схожi одна на одну. А в «Царiвнi Нефретi» учений египтолог закохуеться в мумiю египетськоi принцеси й намагаеться ii оживити. «Царiвна Нефрета» була неодноразово видана в Росii, де «руського художника и писателя» переклали… з украiнськоi.





Франц Кафка

Листи до Мiлени

Лист батьковi





Листи до Мiлени





(Квiтень 1920 р.)



Мерано-Унтермайс,[1 - Мiстечко, що з 1924 року е частиною мiста Мерано, що у Пiвденному Тиролi (тут i далi примiтки перекладача).] пансiон «Оттобург»

Дорога панi Мiлено,

щойно ущух дощ, який падав два днi й одну нiч, ймовiрно, лише ненадовго, – подiя, втiм, така, що ii варто вiдсвяткувати, i з такоi нагоди я пишу Вам. Дощ був, до речi, доволi стерпний, це через те, що навколо мене чужина, вона, щоправда, невелика, але грiе душу. Ви ж теж, якщо мое враження точне (недовге едине напiвнiме побачення вочевидь у пам’ятi не стерти), тiшилися вiденською чужиною; потiм, можливо, все затьмарили обставини, але Ви теж радiете на чужину як таку? (Втiм, це, напевно, недобра ознака, i краще б на неi не радiти.)

Живу я тут байдуже собi, ретельнiшоi турботи тлiнне тiло навряд чи б i витримало, балкон моеi кiмнати купаеться в зеленi, оповитий, залитий квiтучими кущами (дивна тут рослиннiсть – в таку погоду, за якоi в Празi вже i калюжi б позамерзали, перед моiм балконом лельом-полельом розкриваються квiти), i при цьому вiн увесь виповнений сонцем (або, точнiше, повитим у низькi хмари небом, ось уже майже тиждень), ящiрки i птах, – дивний мезальянс, – вiдвiдують мене; о, як би я хотiв подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаетесь», образ тут цiлком збiгаеться зi змiстом, а цi краi, можливо, бодай трохи все пом’якшили.

Зi щирими вiтаннями,

Ваш Ф. Кафка




(Квiтень 1920 р.)



Мерано-Унтермайс, пансiон «Оттобург»

Дорога панi Мiлено,

я послав Вам кiлька рядкiв з Праги, а потiм з Мерано. Вiдповiдi не було. Втiм, рядки моi, звичайно ж, не потребували якоiсь пильноi вiдповiдi, i якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака вiдносних гараздiв, якi, ми знаемо, часто виражаються у нехотi до писання листiв, то я цiлком задоволений. Але ж можливо також – i тому я пишу знову, – що в тих рядках своiх я Вас чимось образив (яка у мене тодi проти моеi волi груба рука, коли це так) або, що було б куди гiрше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, i для Вас знову настали важкi днi. Щодо першого припущення менi сказати нiчого, такий чужий менi цей намiр, а все iнше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тiльки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виiхати з Вiдня? Ви ж не безпритульнi, як iншi. Можливо, прогулянка в Богемiю додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, менi невiдомих, Ви не хочете в Богемiю, то куди-небудь iще – може, незле було б навiть у Мерано? Ви бували в Мерано?

Отже, я очiкую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означае: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декiлькох рядкiв.

Сердечно Ваш Кафка



Я раптом зрозумiв, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тiльки, як Ви тодi проходили помiж столикiв у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фiгуру, Вашу сукню – це все я бачу й досi.



Дорога панi Мiлено,

серед вiденськоi зневiри Ви працюете над перекладом. Для мене це i зворушливо, i ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист вiд Вольфа,[2 - Мова про Курта Августа Пауля Вольфа (1887–1963), нiмецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебiльшого експресiонiстську лiтературу й iснувало з 1913-го до 1940 року.] принаймнi деякий час тому вiн уже писав менi про такий лист. Новели «Вбивця», нiбито оголошеноi в якомусь каталозi, я не писав, це непорозумiння; але якщо вона, далебi, краща, можливо, так воно i е.

Якщо судити з вашого останнього i передостаннього листiв, тривоги й турботи, здаеться, геть цiлком Вас вiдпустили, i я вельми цього Вам зичу – i Вам, i Вашому чоловiковi. Пригадую, як одного недiльного вечора кiлька рокiв тому брiв набережною Франца Йозефа[3 - Нинi Набережна Бедржиха Сметани.] попiд стiнами будинкiв, i надибав на Вашого чоловiка: не кращий на вигляд, вiн йшов менi назустрiч, – двое великих фахiвцiв з головного болю, втiм, кожен цiлком на свiй лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пiшли далi вдвох, чи так i розминулися, зрештою, мабуть, рiзниця не така вже й велика. Але все це минуло i мае залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?

Зi щирими вiтаннями,

Ваш Кафка




(Мерано, квiтень 1920 р.)


Отже, легенi. Цiлий день я повертав цю думку в головi й так i сяк, нi про що iнше думати не мiг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподiваюсь, i Вашi натяки про це, здаеться, свiдчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навiть i серйозне захворювання легенiв (половина Захiдноi Європи зараз мае бiльш-менш ушкодженi легенi), знайоме менi самому ось уже три роки, радше прислужилося менi, нiж зашкодило. Рокiв зо три тому це почалося в мене посеред ночi: з горла пiшла кров. Я встав з лiжка (i це замiсть лежати й далi, як я згодом дiзнався з приписiв), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи i налякало; я пiдiйшов до вiкна, вистромився назовнi, потiм пройшов до умивальника, походив по кiмнатi, сiв на лiжко – кров цiдилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвiдомив, що по трьох, та нi, чотирьох роках нiчниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (i вiдтодi не поверталося), тож залишок ночi я спав спокiйно. Щоправда, вранцi прийшла покоiвка (я наймав тодi квартиру в Палацi Шенборнiв), добра, мало не самовiддана, але напрочуд дiлова дiвчина, i, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva».[4 - «Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).] Втiм, я почувався краще, нiж звичайно, пiшов у контору i лише по обiдi подався до лiкаря. Розповiдати, що було далi, тут уже нi до чого. Що я хотiв сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим бiльше що я, без кiнця перебиваючи сам себе i перебираючи своi спогади, прозираю за всiею Вашою тендiтнiстю майже по-селянськи бадьору, мiцну натуру i доходжу висновку: нi, Ви не хворi, це лише застереження, а не захворювання легенiв), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю iнше, про що Ви пишете: вiтер у кишенях свище, тiльки чай та яблука, щодня з другоi до восьмоi, – все це речi, яких я не розумiю, i вони явно потребують усних роз’яснень. Вiд цього я, отже, зараз вiдволiкаюся (але тiльки в листi – бо забути таке неможливо) i думаю лише про пояснення, яке я тодi наготував для захворювання в моему випадку i яке надаеться до багатьох випадкiв. Здавалося, мозок мiй тодi просто не мiг бiльше витерплювати покладенi на нього турботи й муки. Вiн сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозi зберегти цiле, нехай полегшить мене вiд тягаря, i тодi ми ще якийсь час протримаемось». Аж тут озвалися легенi – iм, видко, нiчого було втрачати. Цi перемовини мiж мозком i легенями – без мого вiдома – були, напевно, жахливi.

І що ж Ви тепер робитимете? Скiльки я розумiю, трiшки оберiгати Вас – це рiч мала. А те, що Вас треба трiшки оберiгати, мае збагнути кожен, хто Вас любить, тут усi iншi мiркування повиннi припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але нi, не жартуватиму, в мене геть невесело на душi i не буде весело, доки Ви не напишете менi, чи вдалося Вам налагодити новий i здоровiший спосiб життя. Чому Ви на деякий час не поiдете з Вiдня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листi, я все зрозумiв, але ж i поблизу вiд Вiдня е чудовi мiсця i багато де про Вас могли б пильно попiклуватись. Я не пишу сьогоднi нi про що iнше, нiчого важливiшого у мене немае в головi. Все iнше – на завтра, зокрема i подяку за журнал: я був зворушений i посоромлений, засмучений i втiшений. Нi, ще тiльки про одне сьогоднi: якщо Ви пожертвуете бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навiк мене проклясти. Бо коли одного разу дiйде до суду, жодного особливого слiдства не знадобиться, буде просто встановлено: вiн позбавив ii сну. Тим самим я буду засуджений – i правом. Отже, я борюся i за себе, коли прошу Вас бiльше цього не робити.

Ваш Франц К.




(Мерано, кiнець квiтня 1920 р.)


Дорога панi Мiлено,

сьогоднi я хочу писати про iнше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-iншому, але ж мае десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напiвзатiненому куточку, i склянок десять молока пiд рукою, щоб вiдразу дотягнутися. Нехай це навiть буде у Вiднi, ну i що, тим бiльше влiтку, тiльки б не голодувати i не тривожитися. Невже немае нiкого, хто б у цьому допомiг? А що каже лiкар?

Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотiв почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зi староi могили. Навiщо вiн встряв помiж нас? А потiм я зрозумiв, що вiн же нас i звiв. Але, мiж iншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, i я глибоко зворушений тим, з якою вiрнiстю Ви ii зробили, речення за реченням; що така вiрнiсть i та чудова природна впевненiсть, з якою Ви ii зберiгаете, можливi в чеськiй мовi, я й гадки не мав. Невже нiмецька й чеська мови такi близькi? Але хай там як, сама розповiдь, кажучи по честi, кепська та й годi; менi було б легше, дорога панi Мiлено, довести Вам це рядок за рядком, i хiба що моя вiдраза пересилила б необхiднiсть доказiв. Те, що розповiдь Вам сподобалася, природно, надае iй цiннiсть, але i трохи затьмарюе для мене картину свiту. Досить про це. «Сiльського лiкаря» Ви отримаете вiд Вольфа, я йому написав.

Звiсно, я розумiю чеську. Менi вже не раз хотiлося запитати Вас, чому Ви не напишете менi якось чеською. Це зовсiм не тому, що Ви не володiете нiмецькою мовою. Здебiльшого володiете Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володiете, вона самохiть схиляеться перед Вами, i тодi це особливо чудово; ось нiмець цього вiд своеi мови нiяк не очiкуе, тож особисто вiн не наважуеться писати. Але я б хотiв почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тiльки там, у нiй, уся Мiлена (переклад про це свiдчить), а тут хiба що Мiлена вiденська або та, що збираеться до Вiдня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надiшлiть своi фейлетони, про якi Ви пишете. Нехай вони «убогi», Ви ж пробралися крiзь мою повiстину – до якого мiсця? Не знаю. Але раптом i я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так i залишуся й далi в найкращому упередженнi з усiх можливих.

Ви питаете про моi заручини. Я був заручений двiчi (коли хочете, навiть тричi – бо ж двiчi з однiею i тiею ж дiвчиною[5 - Мова про Фелiцiю Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зiрвалися у серпнi 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у груднi знову дiйшло до розриву.]); отже, тричi я був за якихось кiлька днiв од шлюбу. Перша iсторiя цiлком позаду (там уже нове подружжя i, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намiрiв узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точнiше кажучи, живе тепер самостiйним життям завдяки людям. Узагалi я в цьому випадку – та й в iнших теж – дiйшов висновку, що чоловiки, можливо, бiльше страждають або, якщо поглянути на справу iнакше, виявляють меншу опiрнiсть, а ось жiнки завжди страждають безвинно, i це не тому, що вони тут «неспроможнi що-небудь вдiяти», а в прямому розумiннi, хоча воно, напевно, врештi-решт виявляеться тiею-таки «неспромогою». Втiм, ламати над цим голову нi до чого. Ти нiби силкуешся розбити один-единий казан у пеклi; по-перше, це не вдаеться, а по-друге, якщо i вдасться, ти хоч i згориш сам у розтопленiй лавi, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всiй своiй красi. Треба дiяти iнакше.

Але спочатку, в усякому разi, треба лягти в саду i спробувати скуштувати всiеi розкошi, яка тiльки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкошi в нiй багато.

Ваш Франц К.


* * *

Дорога панi Мiлено,

скажу вiдразу – а то Ви, чого доброго, проти моеi волi вичитаете це з мого листа: ось уже тижнiв зо два менi дедалi дужче дошкуляють нiчницi, взагалi то я не роблю з цього трагедii, такi перiоди приходять i йдуть, i для них завжди е навiть бiльше причин, нiж потрiбно (це смiшно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повiтря[6 - Кафка згадуе один iз найвiдомiших путiвникiв того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являе собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клiмат, серед пацiентiв, якi страждають на легеневi хвороби, i навеснi тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).]), – хоч цi причини iнодi майже i не видно; хай там як, через усе це стаеш тупим, як колода, i нервовим, як лiсовий звiр.

Але хоч одна радiсть у мене е. Ви спали спокiйно – нехай i «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямi», – але спали спокiйно. Якщо вночi, отже, сон тiкатиме вiд мене, я тепер знаю його дорогу – i прийму ii. Та й нерозумно було б нарiкати: адже з усiх створiнь сон – найбезневиннiше, а людина, яка не знае сну, – сама винна.

І ось цiй людинi, позбавленiй сну, Ви дякуете в своему останньому листi. Якби хтось збоку прочитав його, вiн би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нiчого не зробила, пальцем не ворухнула (хiба що пером), харчуеться молоком i всякою всячиною (не завжди – хоч i часто – маючи пiд рукою «чай та яблука»), а в iншому пускае речi самопливом i дозволяе горам залишатися на своiх мiсцях. Ви знаете iсторiю першого успiху Достоевського? Ця iсторiя чимало в себе увiбрала, i я наводжу ii лише для зручностi, через славетне iм’я, бо ж будь-яка iсторiя, що трапилася по сусiдству, а то i ще ближче, мала той-таки сенс. До речi, я вже i пам’ятаю-бо ii лише приблизно – тим бiльше iмена. Достоевський писав у цей час свiй перший роман «Бiднi люди», а жив разом зi своiм другом, лiтератором Григор’евим.[7 - Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».] Той хоч i бачив мiсяцями купу списаних аркушiв на столi, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Вiн його прочитав, був у захватi i, нi слова не сказавши Достоевському, вiднiс його знаменитому тодi критику Некрасову. О третiй ночi у дверi Достоевського дзвонять. Вриваються Григор’ев з Некрасовим, кидаються до Д. з обiймами i поцiлунками, Некрасов, який перше його не знав, називае його надiею Росii, вони розмовляють годину, двi, головним чином про роман, i розходяться лише пiд ранок. Достоевський, який потiм назвав цю нiч найщасливiшою у своему життi, пiдходить до вiкна, дивиться iм услiд, не може стямитися i заливаеться сльозами. Почуття, що його охопило – вiн сам його потiм описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудовi люди! Якi добрi, якi шляхетнi! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав iм – не повiрили б». Те, що Достоевський потiм ще i вирiшив ступати iм у слiди, – це вже химера, це останне слово, яке залишае за собою непереможна юнiсть, до розказаноi iсторii це вже не мае вiдношення, вона, отже, добiгла кiнця. Чи розумiете Ви, люба панi Мiлено, таемний сенс цiеi iсторii, непроникний для думки? На мою думку, вiн ось у чому: Григор’ев i Некрасов, якщо говорити взагалi, були, звичайно ж, не шляхетнiшi за Достоевського, але Ви вiдмовтеся зараз вiд загального погляду (Достоевському вiн-бо теж не потрiбен був тiеi ночi, та й що зиску вiд нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тiльки Достоевського, i Ви перейметеся тодi переконанням, що Гр. i Н. справдi були прекраснi, а Д. брудний, нескiнченно низький, що вiн, звичайно ж, нiколи навiть i вiддалено не доскочить до цих висот i вже тим бiльше мови бути не може про те, щоб вiддячити Гр. i Н. за iх нечуване, незаслужене добродiйство. Я буквально бачу iх з вiкна – як вони даленiють i тим самим пiдтверджують свою недосяжнiсть. На жаль, iстинний сенс цiеi iсторii розмиваеться великим iм’ям Достоевського. Куди мене завело мое безсоння? Туди, у всякому разi, де я i залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.

Ваш Франц К.




(Меран, травень 1920 р.)


Дорога панi Мiлено,

всього кiлька слiв, завтра напевно напишу Вам знову; сьогоднi ж я пишу тiльки заради себе, тiльки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тiльки щоб трохи вiдсунути враження вiд Вашого листа, iнакше вiн переслiдуватиме мене день i нiч. Ви дуже дивна, панi Мiлено, живете там, у Вiднi, страждаете вiд того i того i, крiм того, ще знаходите час дивуватися, що iншим, менi, наприклад, живеться не з медом i що якусь нiч я сплю гiрше, нiж попередню. У трьох тутешнiх моiх приятельок (трьох сестричок, найстаршiй – п’ять рокiв) бачення розумнiше, за будь-якоi зручноi i незручноi нагоди, бiля рiчки чи нi, вони силкувалися спихнути мене в воду, i зовсiм не тому, що я якось iх скривдив, аж нiяк. Коли дорослi загрожують дiтям такими речами, то це, зрозумiло, жарт i любов i означае приблизно таке: скажемо задля смiху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але дiти беруть усе серйозно, i неможливе для них не iснуе, десять невдалих спроб зiпхнути тебе в воду не переконають iх, що i одинадцята закiнчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разiв вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячi слова i намiри знанням дорослих, стае моторошно. Коли така собi чотирирiчна дiвчинка, яка немовби i створена лише для того, щоб ii цiлували i мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, i ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а двi сестрички допомагають iй злiва i справа, i за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цiеi трiйцi i м’яка красива товстуля-мати (в колисцi у неi четвертий) з посмiшкою здалеку спостерiгають за тим, що вiдбуваеться, i геть не квапляться тобi допомогти, – ти майже на краю загибелi, i годi описати, яким чином усе ж вдаеться врятуватися. Розумнi або прозорливi дiти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрiбним, але ж вони не знали нi Ваших листiв, анi моiх вiдповiдей.

Нехай Вас не лякають «добрi намiри» останнього листа. У мене був – тут це часто трапляеться – перiод цiлковитого безсоння, я записав цю iсторiю, про яку часто розмiрковував у зв’язку з Вами, але, коли закiнчив, скронi i праворуч, i лiворуч так зчавило, що я вже не розумiв до пуття, нащо ii розповiдав, до того ж заважала i безформна брила всього того, що я хотiв сказати Вам на балконi, в гойдалцi, тому менi нiчого i не залишалося, крiм як послатися на основне вiдчуття, та я i тепер ще не можу iнакше.

У Вас е все, що я опублiкував, крiм останньоi книжки «Сiльський лiкар», збiрки невеликих оповiдань, яку Вам надiшле Вольф, у всякому разi тиждень тому я просив його про це в листi. У пресi немае нiчого, i не пригадаю, щоб щось могло вийти. Хоч як Ви вчинили би з цими книгами i перекладами, все буде правильно, шкода, що вони не такi менi дорогi, щоб передача iх в Вашi руки по-справжньому висловила ту довiру, яку я до Вас маю. Зате я дуже радий, що за допомогою декiлькох зауважень з приводу «Паровичника», про якi Ви просите, справдi можу принести маленьку жертву; це буде передвiстя тiеi пекельноi кари, яка полягае в тому, що необхiдно ще раз перевiрити свое життя поглядом пiзнання, причому найгiрше тут не перегляд явних переступiв, а саме тих, якi колись вважав спасенними.

Хоч би там що, а писати-таки добре i корисно, менi тепер спокiйнiше, нiж було двi години тому з Вашим листом на балконi, в гойдалцi. Я лежав там, а за крок вiд мене горiзнач упав якийсь жук, комашка вiдчайдушно намагалася пiдвестись i не могла, я б охоче допомiг жуковi, адже це було геть легко: зробити крок i трохи його пiдштовхнути – чим не дiева допомога, але я забув про нього, читаючи Ваш лист, я не мiг встати, лише якась ящiрка знову привернула мою увагу до життя навколо, шлях ящiрки лежав якраз через кузьку, яка вже зовсiм затихла, – значить, сказав я собi, це була не дрiбна невдача, а сутичка зi смертю, рiдкiсне видовище природноi смертi живоi тварини; та, коли ящiрка уджигнула через жука, вона ненароком поставила його на ноги, вiн, щоправда, ще хвилину-другу не ворушився, але потiм любiсiнько побiг угору по стiнi. Якимось чином це, мабуть, дещо мене осмiлило, я встав, випив молока i написав Вам.

Ваш Франц К.



Отже, коментарi:

Колонка I, рядок 2 arm («рука») мае тут також значення: «bedauernswert» («бiдолашний»), але без особливого емоцiйного наголосу, симпатичного спiвчуття, що його Карл вiдчувае до своiх батькiв, можливо, uboz?,[8 - Жалюгiдний (калiч. чес.).] I 9 «вiтри» трохи розкiшнiшi, але, ймовiрно, тут немае виходу; I 17 z dobrе nаlady a ponevad byl siln? chlapec[9 - «З гарного настрою i тому, що був сильним хлопцем» (калiч. чес.).] геть викреслено.

Нi, листа пошлю краще сьогоднi, а завтра вiдправлю Вам своi зауваження, до речi, iх дуже небагато, на бiльшостi сторiнок iх узагалi нема, наче сама собою зрозумiла правдивiсть переказу знову i знову – коли я змiчаю, що це зовсiм не само собою зрозумiло, – дивуе мене, майже жодноi похибки, та й те через дрiбницi, завжди мiцне i рiшуче розумiння. Я ось тiльки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вiрнiсть, яка менi в перекладi особливо мила (зовсiм не в iм’я розповiдi, але в iм’я мене самого); мое чеське вiдчуття мови, а воно у мене теж е, повнiстю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймнi, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врiвноважити образу моею вдячнiстю.




(Меран, травень 1920 р.)


Дорога панi Мiлено,

(так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадiйному свiтi воно – один iз тих поручнiв, за якi можуть вхопитися хворi, i якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я нiколи не жив серед нiмецького народу, нiмецька мова менi рiдна по матерi i тому для мене природна, проте чеська менi куди милiша, тим-то Ваш лист нiби розривае туманнi завiси, я бачу Вас яснiше, рухи тiла, рук, такi швидкi, такi рiшучi, це майже зустрiч, – правда, коли я потiм хочу звести очi, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мiй – оце пригода! – спалахуе полум’ям, i я нiчого не бачу, тiльки полум’я.

Так можна спокуситися й повiрити в виведений Вами закон Вашого iснування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нiбито навислий над Вами закон, цiлком зрозумiло, бо незнання закону е не що iнше, як високодумство i пересада (ja jsem ten kter? plat?[10 - Я той, до кого це стосуеться (чес.).]); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведенi, обговоренню не пiдлягають, тут залишаеться тiльки мовчки поцiлувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вiрю у цей Ваш закон, я не вiрю тiльки, що вiн так уже й неприховано жорстоко i навiки поклав свiй знак на Ваше життя; хоч вiн i одкровення, але одкровення в дорозi, а шлях нескiнченний.

Однак незалежно вiд цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тiй розпеченiй печi, в якiй Ви живете. Я спробую говорити тiльки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкiльного завдання, то у Вас щодо мене були три можливостi. Ви могли б, наприклад, нiчого не розповiдати менi про себе, але тодi ви позбавили б мене щастя знати Вас i – що ще важливiше – щастя перевiряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися передi мною. Ви могли б, далi, про щось промовчати, багато прикрасити – i тепер iще можете, – але я б за нинiшнього стану речей це вiдчув, хоч i нiчого не сказав би, i менi було б лише вдвiчi боляче. Значить, i цього Вам не можна робити. Залишаеться тiльки третя можливiсть: намагатися по змозi врятувати саму себе. І боязка надiя на таку можливiсть прослизае-таки у Ваших листах. Я часто-густо тепер читаю в них про спокiй i твердiсть, нерiдко, щоправда, доводиться досi читати i про iнше – а то навiть i про «reeln? hr?za».[11 - «Справжнiй жах» (чес.).]

Того, що Ви повiдомляете про свое здоров’я (у мене воно гарне, тiльки сплю я в цьому гiрському повiтрi погано), менi недостатньо. Дiагноз лiкаря я не вважаю надто вже сприятливим – точнiше кажучи, вiн нi те нi се, i лише вiд Вашоi поведiнки залежить, як його витлумачити. Звичайно, всi лiкарi – бовдури; втiм, вони, напевно, i не дурнiшi за iнших, але iхнi амбiцii смiшнi; хай там як, треба взяти до уваги, що варто нам тiльки з ними зв’язатись, як вони дедалi вiдбiгають розуму; але те, що лiкар вiд Вас поки вимагае, не назвеш нi дуже дурним, анi неможливим. Неможливо лише, щоб Ви серйозно захворiли, i так воно i мае залишитися неможливим. У чому змiнилося Ваше життя пiсля розмови з лiкарем – ось найголовнiше питання.

А тепер кiлька другорядних питань – Ви дозволите? – Чому i вiдколи Ви сидите без грошей? Чи пiдтримуете стосунки з родичами? (Я так думаю, бо якось ви дали менi адресу, з якоi ви регулярно отримували пакунки, це скiнчилося?) Чому Ви ранiше, як Ви пишете, спiлкувалися в Вiднi з багатьма людьми, а тепер нi з ким?

Своi фейлетони Ви не хочете менi надiслати; отже, не вiрите, що я зможу правильно i доречно вписати цi фейлетони в той образ, який я собi про Вас склав. Гаразд, тодi я буду з цього погляду на Вас сердитий, що, втiм, не бiда, адже для збереження рiвноваги навiть краще, якщо в одному куточку мого серця для Вас буде приготовлено дрiбку сердитостi.

Ваш Франц К.




(Меран, 29 травня 1920 р.)


Дорога панi Мiлено,

день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрiбницями, i вiн уже добiг кiнця. Залишаеться хiба що трохи часу, щоб написати справжнiй Мiленi, позаяк ще справжнiший цiлий день вона пробула тут, у кiмнатi, на балконi, в хмарах.

Звiдки йде свiжiсть, настрiй, безтурботнiсть Вашого останнього листа? Щось змiнилося? Або я помиляюсь i цьому сприяють буденнi речi? Або Ви так добре владаете собою, а заразом i всiм цим? У чому ж тут рiч?

Починаеться Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви мае слушнiсть, дорiкаючи: «ci ne tak docela pravdu»,[12 - «Або не зовсiм правильно» (чес.).] так само як Ви, по сутi, мали рацiю щодо «dobre mineno».[13 - «Доброi думки» (чес.).] Адже це само собою зрозумiло. Коли б я був стривожений так сильно i безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалцi i жоднi перешкоди не завадили б менi вже за день з’явитися у Вашiй кiмнатi. Це едина перевiрка на правдивiсть, все iнше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляцii до основоположного вiдчуття, але воно мовчить i сидить склавши руки.

Як же виходить, що всi цi смiшнi люди, тi, кого Ви описуете (з любов’ю i тому чудово), потiм той, хто ставить питання, i багато iнших, Вам iще не набридли? Ви ж повиннi скласти вирок, адже врештi-решт вирок складае саме жiнка. (Легенда про Парiса дещо напускае туману, а й Парiс судить лише про те, вирок якоi iз богинь найвагомiший.) Рiч-то, загалом, не в смiховинних дрiбницях, можливо, смiховинне в них миттеве, а ставши частиною цiлого, вони потiм стануть серйознi i хорошi, – чи не ця надiя утримуе Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому вiдомi таемнi думки судii, але менi здаеться, що Ви прощаете смiховиннi дрiбницi як такi, розумiете iх, любите i Вашою любов’ю ушляхетнюете. А тим часом цi смiховиннi дрiбницi суть не що iнше, як зигзаги собачоi бiганини, тодi як господар прямуе навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашiй любовi, напевно, все одно е сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати i не вважати це дивним), i, тiльки щоб пiдтвердити таку можливiсть, менi пригадуються слова одного з колег по роботi. Кiлька рокiв тому я часто плавав в човнику «душогубцi» (manas[14 - Легкий човен (чес.).]) по Влтавi, пiднiмався на веслах угору рiчкою, а потiм, розтягнувшись на весь зрiст на днi, плив iз примхи хвиль пiд мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смiшне. Так ось, той товариш по службi, який одного разу побачив мене з моста, так пiдсумував свое враження, перше досить пiдкресливши комiзм ситуацii: картина – як перед початком Страшного суду, коли вiкна вже повiдкриванi, але мертвi ще не повоскресали.

Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував i яка так i не вiдбулася) i майже три днi через (зовсiм не неприемну) втому майже нiчого не мiг робити, навiть писати, тiльки читав, лист, статтi, i не по одному разу, вважаючи, що така проза iснуе, зрозумiло, не заради себе самоi, а править за своерiдний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким iдеш дедалi щасливiший, поки в мить прозрiння не усвiдомлюеш, що нiтрохи не просуваешся вперед, просто й далi блукаеш у власному лабiринтi, тiльки у ще бiльшому, нiж зазвичай, хвилюваннi i сум’яттi. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересiчна авторка. Пiсля цього я маю до Ваших писань майже стiльки ж довiри, як i до Вас самоi. Чеською мовою (за мiзерних моiх знань) менi вiдомий лише один зразок словесноi музики – музика Божени Немцовоi,[15 - Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.] i ось нова музика, але рiднить ii з першою рiшучiсть, пристрасть, витонченiсть i перш за все прозорливiсть розуму. Це зродили останнi роки? Ранiше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смiшного упереджений, i Ви маете рацiю, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речi, нерiвних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцiннiсть мого судження Ви, однак, можете помiтити вiдразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою i порiзану статтю про моду. Я б iз великим задоволенням залишив цi витинки в себе, щоб принаймнi показати iх своiй сестрi, але, що вони потрiбнi Вам негайно, то докладаю iх до листа, до того ж по краях я бачу пiдрахунки. Вашого чоловiка я все ж оцiнював iнакше. У колi завсiдникiв кав’ярнi вiн здавався менi найпоступливiшим, найтямковитiшим, найспокiйнiшим, чи не перебiльшено по-батькiвському турботливим, утiм, i закритим, але не до такоi мiри, щоб це усунуло вищеозначенi риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав нi нагоди, нi здатностi, але друзi, надто ж Макс Брод, були про нього високоi думки, i, думаючи про нього, я постiйно про це пам’ятав. Свого часу менi особливо подобалося його дивацтво: у будь-якiй кав’ярнi йому по кiлька разiв за вечiр телефонували. Схоже, хтось, замiсть спати, сидiв бiля апарата, дрiмав, поклавши голову на спинку фотеля, i час вiд часу в панiцi прокидався, щоб зателефонувати. Менi так зрозумiлий цей стан, що, напевно, я тiльки тому про це i пишу. Поза цим я визнаю рацiю Сташi;[16 - Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку i близьку подругу Єсенськоi.] у всьому, менi недосяжному, я визнаю рацiю, тiльки коли нiхто не стежить, я крадькома визнаю бiльшу рацiю Сташi.

Ваш Франц К.



Як ви думаете? Чи вдасться менi ще до недiлi отримати лист? Можливiсть е ж. Але ця пристрасть до листiв просто безглузда. Хiба мало одного листа, однiеi звiсточки? Звичайно досить, i все ж вiдкидаешся на спинку гойдалки, i п’еш цi листи, i знаеш тiльки, що так би i пив iх безпересталь. Пояснiть це, Мiлено, вчителько!




(Меран, 30 травня 1920 р.)


Як iдуть справи з Вашим знанням людей, Мiлено?

Інодi я вже починаю в ньому сумнiватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить i любов (i, може, тiльки любов), але любов не зовсiм розумiють; якщо, однак, забути про все, що собою являе Верфель як чоловiк, i закидати йому огряднiсть (до речi, i цей докiр я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнiшае i милiшае, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хiба не вiдомо Вам, що тiльки товстуни i заслуговують на довiру? Тiльки в цих грубезних посудинах усе доварюеться до готовостi, тiльки цi капiталiсти повiтряного простору убезпеченi вiд турбот i божевiлля, наскiльки це взагалi можливо для людини, вони можуть спокiйно займатися своiм дiлом, i лише вiд них одних, як хтось одного разу сказав, е пуття на землi як вiд ii справжнiх громадян, бо на пiвночi вони зiгрiвають, а на пiвднi дають тiнь. (Можна, звичайно, сказати i навпаки, але тодi це буде неправда.) (слiв iз 40 написано нечiтко)

Тепер про еврейство. Ви питаете мене, чи не еврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дiзнатися, чи не з тих я, бува, заляканих евреiв; але ж Ви пражанка i тому з цього погляду не можете бути такою ж наiвною, як, скажiмо, Матильда, дружина Гайне. До речi, чи знаете Ви цю iсторiю? Взагалi-то у мене знайшлося б що важливiше Вам розповiсти, та ще я напевно собi ж якось i нашкоджу – не самою iсторiею, а тим, що ii розповiдаю; але ж Вам цiкаво буде почути вiд мене для рiзноманiтностi що-небудь веселе. Майснер,[17 - Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), нiмецькомовного чеського письменника i поета, онука письменника Августа Готтлiба Майснера.] нiмецький поет з Богемii, не еврей, розповiдае цю iсторiю у своiх спогадах. Матильда завжди дратувала його своiми вихватками проти нiмцiв: i ехиднi вони, i зарозумiлi, i самовпевненi, i дрiб’язковi, i нав’язливi – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав i сказав: «Але ж ви зовсiм не знаете нiмцiв! Гайнрiх спiлкуеться тiльки з нiмецькими журналiстами, а вони тут у Парижi всi евреi». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираете через край. Один-другий серед них, можливо, i знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Нi, – мовить Майснер, – вiн тут единий не еврей». – «Це ж як? – дивуеться Матильда. – Ось Ейтелес – вiн що, еврей?» (А це був могутнiй бiлявий здоровань.) – «Ще й який!» – вiдказуе Майснер. «А Бамбергер?» – «Вiн теж». – «А Амштайн?» – «І вiн». Так вони перебрали всiх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась i сказала: «Ви просто мене морочите. Скажiть iще насамкiнець, що Кон теж еврейське прiзвище, але ж Кон – зять Гайнрiха, а Гайнрiх – лютеранин». На це вже Майснеру було нiчого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боiтесь евреiв. Щодо нинiшнього i попереднього поколiння евреiв у наших мiстах це майже геройство, i – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створiння говорить своiм батькам: «Пустiть мене!» – i йде до еврея, це куди вагомiша подiя, нiж вихiд Орлеанськоi дiви зi свого села.

У такому разi Ви, звичайно, мае право картати евреiв за надмiрну заляканiсть, хоча такий закид свiдчить бiльше про теоретичне, нiж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як i ранiше опису, анiтрохи не зачiпае Вашого чоловiка; по-друге, вiн, судячи з мого досвiду, такий, що не зачiпае i бiльшiсть евреiв; по-трете, вiн зачiпае лише окремi екземпляри, але вже iх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижнiше тут – що докiр несправедливий щодо бiльшостi. Здавалося б, загальне почуття невпевненостi у евреiв (тут i невпевненiсть внутрiшня, i невпевненiсть в оточеннi, серед громадян) мае робити бiльш нiж зрозумiлою iхню звичку вважати своiм лише те, що схоплено руками або зубами; тiльки мiцна хватка дае iм право на життя, адже варто було б iм одного разу щось прогавити, i воно до них вже нiколи не повернеться, а тихо-мирно попливе вiд них. З найнесподiванiших бокiв евреям загрожуе небезпека – чи, щоб бути точнiше, залишимо небезпеки i скажемо: «iм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосуеться Вас, i лежить вiн на поверхнi. Щоправда, я, здаеться, обiцяв свого часу мовчати (тодi я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорiв сумлiння розповiм Вам про це, бо нiчого нового Ви не дiзнаетеся, зате оцiните любов своiх рiдних, а iмен та деталей я не наводитиму, я iх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася замiж за чеха, християнина, вiн одного разу обмовився однiй Вашiй родичцi про свiй намiр одружитися на еврейцi, а та сказала: «Зв’язуватися з евреями? Хай Бог милуе! Ось послухайте: наша Мiлена…» i т. iн.

Куди я мав намiр Вас з усiм цим вивести? Я трiшки заблукав, але це нiчого, бо, сподiваюся, Ви йшли зi мною i ми заблукали разом. До речi, що найпрекраснiше в Вашому перекладi – це його вiрнiсть (лайте мене за цю «вiрнiсть» скiльки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдаеться Вам найкраще, я хотiв би бути Вашим учнем i весь час робити помилки, тiльки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуешся звести очi, а Ви нахиляетеся над зошитом, i весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вiрний», i у мене таке вiдчуття, що я вiв Вас за руку похмурими, низькими, страшними, вiдразливими пiдземними ходами i переходами своеi iсторii, майже нескiнченними (тому i речення нескiнченнi, хiба Ви це не зрозумiли?), майже нескiнченно (Ви сказали, тiльки два мiсяцi?), а потiм по виходi, при свiтлi дня, як я сподiваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без слiду.

Це менi знак закiнчити на сьогоднi, вiдпустити на сьогоднi благословенну руку. Завтра я напишу знову i поясню, чому я – скiльки я можу за себе ручитися – не приiду до Вiдня, i я не заспокоюся, доки Ви не скажете: вiн мае рацiю.

Ваш Ф.



Будь ласка, пишiть адресу розбiрнiше; коли лист Ваш уже в конвертi, вiн уже майже моя власнiсть, i Вам треба поступувати з чужою власнiстю дбайливiше, з бiльшою вiдповiдальнiстю. Tak.[18 - В оригiналi чеською.]

До речi, у мене теж таке враження, абсолютно несвiдоме, що один iз моiх листiв загубився. Острах перед евреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дiйдуть!

Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вiрнiше, дурiсть полягае в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що менi це шкодить. А на додачу ще й Мiлена мiркуе про острах, штовхае мене в груди або запитуе про те, що в чеськiй i за жестом, i за звучанням абсолютно однакове: jste zid?.[19 - Ви – еврей? (Чес.)] Хiба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахуеться, […одне слово нечiтке…] збираючи мускульну силу? А потiм у «zid» завдае радiсного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерiдко чеська мова опосередковано впливае на нiмецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити свое перебування тут вiд письма, i негайно ж самi вiдповiли: «nechаpu».[20 - «Не розумiю» (чес.).] [Дивне слово в чеськiй, а понад те у Вашiй мовi, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричi на цьому словi щелепи клацають, точнiше сказати: перший склад намагаеться схопити горiх, другий склад вiдкривае рот ширше, тепер горiх цiлком туди входить, i, нарештi, третiй розколюе шкаралупу, чуете зуби? Особливо це рiшуче стуляння губ у кiнцi заказуе iншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навiть непогано, наприклад, коли iнший такий балакучий, як я зараз. На що базiка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на коворотi гуляе тiльки тодi, коли трiшки радiеш».]

До речi, листа вiд Вас нинi не було. А що я, власне, хотiв насамкiнець сказати, досi так i не сказав. Іншим разом. Менi дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь вiд Вас, адже останнi слова, якi я почув вiд Вас, перш нiж зачинилися дверi – усi зачинюванi дверi огиднi, – були жахливi.

Ваш Ф.



Цiлком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги.[21 - Мова про знанi куранти на Старомiськiй площi, встановленi 1410 року. У XVII столiттi до оздоби Празьких курантiв додали рухомi фiгурки. Фiгурки апостолiв додано в ходi капiтального ремонту 1865–1866 рокiв.]

Прибуття, Поява, Сердите зникнення.




(Меран, 31 травня 1920 р.)



Понедiлок

Отже, обiцяне вчора пояснення.

Я не хочу (Мiлено, допоможiть менi! Постарайтеся зрозумiти бiльше, нiж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заiкаюся), не хочу приiздити до Вiдня, бо мiй слабкий дух не витримав би такоi напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслiдок того, що духовна хвороба вийшла з берегiв. Я хворий так ось уже рокiв чотири-п’ять, з часу моiх двох заручин. (Усе нiяк не мiг пояснити собi безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тiльки потiм зрозумiв: я постiйно забуваю, що Ви ще такi молодi, Вам, напевно, i двадцяти п’яти ще немае, а може, лише двадцять три.

Менi тридцять сiм, майже тридцять вiсiм, я майже на цiле юне поколiння старший за Вас, майже сивий вiд старечих ночей i мiгренi.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу iсторiю з ii воiстину густими нетрями подробиць, яких я i зараз боюся як дитина, тiльки без дитячого дару забуття. Загальним для всiх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дiвчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тiльки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навiть найдобрiше, завдало б iй жахливоi образи, i я ii розумiю) – а саме лише тому, що я всупереч усiм ii старанням (а вона, варто було менi побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не мiг бути весь час веселим, спокiйним, рiшучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову i знову, i з власноi волi, обiцяв iй це, хоча я часом вiдчайдушно бував закоханий у неi, хоча нiчого не було для мене бажанiшим, нiж шлюб як такий. Майже п’ять рокiв я безперервно ii (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – сумiш пруссацтва i еврейства, сумiш сильна, переможна. Я не був такий мiцний; правда, iй доводилося тiльки страждати, а я одночасно i завдавав удари, i страждав.



– Усе, бiльше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу i збирався навести iншi причини, з яких не можу приiхати, – прийшла телеграма: «Вiдносно зустрiчi Карлсбадi прошу письмового повiдомлення». Зiзнаюся, коли я ii розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоiть найсамовiдданiше, найтихiше, найскромнiше створiння i хоча все, власне, бере початок у моiх власних намiрах. Зараз менi цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понедiлок я звiдси iду; часом я дивлюся на телеграму i не здолаю до пуття ii прочитати, в нiй немов присутнiй тайнопис, який стирае верхнi письмена i каже: iдь через Вiдень! – очевидний наказ, але без остраху наказiв. Я цього не зроблю, навiть на найпозверховiший погляд безглуздо – iхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвiчi довшою через Лiнц, та ще й роблячи гак через Вiдень. Роблю пробу: горобець на балконi чекае, що я кину йому хлiб зi столу на балкон, натомiсть я кидаю хлiб бiля себе, в серединi кiмнати, на пiдлогу. Вiн лишаеться зовнi i бачить у напiвтемрявi свою улюблену iжу, яка неймовiрно його притягуе, вiн стрiпуеться, вiн уже скорiше тут, нiж там, але тут темрява, а з хлiбом я, таемна сила. А проте вiн перескакуе через порiг, робить iще стрибок iнший, на бiльше не наважуеться, раптово лякаеться i летить геть. Але якi сили ховаються в цiй непоказнiй пташцi – трохи згодом горобець знову тут, вивчае обстановку, я пiдсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, i – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так дiе таемна мiць) непримiтним рухом – вiн доскочив би собi хлiба.

Що ж, у кiнцi червня моя вiдпустка добiгае кiнця, i для переходу – до того ж тут уже стае занадто спекотно, що, втiм, саме по собi менi б i не завадило, – я хочу пожити ще де-iнде за мiстом. Вона теж збиралася приiхати, i ми там зустрiнемося, я залишуся там на кiлька днiв i, можливо, проведу ще кiлька днiв iз батьками в Константинсбадi,[22 - Мова про Константиновi Лазнi (Konstantinovy Lаzne) – курортне селище на заходi Чехii, приблизно за 40 км на пiвнiчний захiд вiд мiста Пльзень i 60 км на пiвденний схiд вiд курорту Карловi Вари.] а потiм поiду в Прагу; розважаючи над цими поiздками i порiвнюючи iх зi станом моеi голови, я вiдчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби вiн, накидаючи плани росiйськоi кампанii, заздалегiдь точно знав ii результат.

Пiд той час, коли вiд Вас прийшов перший лист, по-моему, це було незадовго до запланованого весiлля (плани якого, наприклад, були цiлком i повнiстю справою моiх рук), я зрадiв i показав його iй. Згодом – нi, досить, нi слова бiльше, i цей лист я не рватиму, звички в нас подiбнi, тiльки у мене пiд рукою немае печi, i я, майже жахаючись, думаю, що цiлком мiг послати на зворотному боцi такого розпочатого листа записку тiй дiвчинi.

Але це несуттево, я i без телеграми не змiг би приiхати до Вiдня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поiздки. Я напевно не приiду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собi на жах, опинюся в Вiднi, менi знадобляться не снiданок i не вечеря, а скорiше ношi, щоб ненадовго на них прилягти.

Бувайте здоровi, тутешнiй тиждень не буде легким.

Ваш Ф.



Якби Ви бодай раз черкнули менi слiвце в Карлсбад, до зажадання… Нi, спершу краще в Прагу.

Що це за неймовiрнi школи, де Ви викладаете, двi сотнi учнiв, п’ять десяткiв учнiв. Хотiлося б менi посидiти бiля вiкна в останньому ряду, цiлий урок, тодi я вiдмовлюся вiд жодного побачення з Вами (яке, до речi, i без того не вiдбудеться), вiдмовлюся вiд усiх поiздок – досить, цей бiлий папiр, якому кiнця-краю немае, пече очi, тим-то i пишеш.


* * *

Це було пiсля обiду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тiеi митi було едино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приiхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вiрно, з iншого ж – не вельми послiдовно, адже саме через цi розлади я ранiше i збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але iнакше я не можу, бо ж у Карлсбадi я б не змiг нi говорити, нi мовчати, точнiше: я б говорив, навiть мовчки, адже я нинi – одне-едине слово. Поiду я тепер абсолютно не через Вiдень, а в понедiлок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марiенбад, у всякому разi один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж вiд Вас отримаю тiльки в Празi, тiльки за три тижнi.




(Меран, 1 червня 1920 р.)



Вiвторок

Вважаю: написано в суботу i, незважаючи на недiлю, отримано вже у вiвторок опiвднi, вихоплено у вiвторок з рук листоношi, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понедiлок поiду i втрачу його.

Як мило з Вашого боку, що Ви турбуетеся, Вам бракуе листiв, так, минулого тижня я кiлька днiв не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаете три листи, порiвняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумiете, що всi Вашi побоювання цiлком виправданi, себто що я вельми сердитий на Вас узагалi i що особливо у Ваших листах багато менi зовсiм не сподобалося, що фейлетони мене дратували i iн. Нi, Мiлено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтiть перед протилежнiстю!

Як чудово, що я отримав Ваш лист i мушу вiдповiдати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут мiж рядкiв, пiд свiтлом Ваших очей, у диханнi Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишаеться прекрасним i щасливим, хоча голова болить вiд утоми, а в понедiлок треба буде iхати звiдси через Мюнхен.

Ваш Ф.



Через мене Ви бiгом, щодуху тiкали додому? Так, але хiба Ви не хворi i хiба я бiльше про Вас не тривожуся? Справдi, я бiльше не турбуюся – нi, я знову перебiльшую, як тодi, але тривожуся я так, нiби Ви перебуваете тут пiд моiм наглядом, немов я п’ю молоко i одночасно спiваю iм Вас, дихаю повiтрям, яке ллеться до мене iз саду, i одночасно змiцнюю ним Вас, нi, цього обмаль, я куди бiльше змiцнюю ним Вас, анiж себе.

Ймовiрно, з кiлькох причин поiду я не в понедiлок, а трохи пiзнiше. Але в такому разi прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен-Мюнхен-Прага. Якщо Ви хочете писнути менi ще кiлька слiв, то цiлком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють менi в Прагу.

Залишайтеся добрi до мене!

Ф.



Усе ж таки людина – зразок дуростi. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордонi з Тибетом, i раптом на серцi стае важко, таким невтiшно сиротливим видаеться менi там це село, таке далеке вiд Вiдня. Причому дурiстю я називаю те, що Тибет далеко вiд Вiдня. Хiба ж далеко?




(Меран, 2 червня 1920 р.)



Середа

Сьогоднi в обiд прийшли вiдразу два листи вiд Вас; iх би не читати, а розкласти на столi, заховати в них обличчя i втратити розум. Але тут-то i з’ясовуеться, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потiм чiпляешся щонайдовше. І тому моi 38 еврейських рокiв говорять перед лицем Ваших 24 християнських.

Як же воно так? Куди дивилися свiтовi закони i вся небесна полiцiя? Тобi 38 рокiв, i ти так утомився, як, напевно, вiд вiку взагалi не втомлюються. Вiрнiше сказати, ти зовсiм не втомився, а став неспокiйним, ти зайвого кроку боiшся ступити на цiй землi, що ряснiе пастками, i тому у тебе фактично весь час обидвi ноги в повiтрi; ти не втомився, а тiльки боiшся страшноi втоми, яка змiнить цей страшний неспокiй i яку (адже ти еврей i знаеш, що таке страх) можна уявити собi – в кращому випадку – як тваринне животiння, з тупим iдiотським поглядом, у садку божевiльнi позаду Карловоi площi.

Добре, ось ти такий. Не в один бiй примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним i друга, i ворога (а навколо ж були навiть суцiльно друзi, милi, добрi люди, не вороги), ставши при цьому вже iнвалiдом, з тих, кого кидае в тремтiння один вид iграшкового пiстолета, i ось раптом, раптом ти нiби покликаний звести великий бiй в iм’я звiльнення свiту. Чи не дивно все це?

Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоему життi, про яку ти, власне, нiкому ще по-справжньому не розповiдав, були тi вiсiм мiсяцiв у селi два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже пiдбив усьому пiдсумок, зосередився тiльки на самому в тобi безсумнiвному i почувався вiльним – без листiв, без цього затяжного п’ятирiчного листування з Берлiном, пiд крилом твоеi хвороби – i при цьому тобi зовсiм не багато треба було в собi мiняти, просто твердiшою рисою обвести колишнi тонкi контури твого ества (адже лице твое пiд сивим волоссям майже не змiнилося, вiдколи тобi було шiсть рокiв).

Що це був не кiнець, ти, на жаль, зрозумiв за останнi пiвтора року, i тут ти падаеш так, що нижче майже нiкуди (я не беру до уваги останню осiнь, коли я чесно вiв боротьбу за шлюб), i потягнув за собою iншу людину, милу i добру дiвчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нiкуди, жодного виходу, i в безоднi теж.

Добре, i ось тебе кличе Мiлена, i голос ii з рiвною силою проникае в розум i серце. Мiлена, звичайно, тебе не знае, наскiльки кiлька твоiх оповiдань i листiв заслiпили ii; вона як море – в нiй та ж сила, що i в морi з його водною громадою, але в невiданнi своему ця стихiя спадае на тебе всiею своею мiццю, пiдкоряючись волi мертвого, а головне, далекого мiсяця. Вона тебе не знае, але, можливо, передчувае iстину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутнiсть уже не заслiпить ii, ти можеш бути впевнений. Чи не тому, нiжна душе, ти не хочеш прийти на поклик, що саме цього i боiшся?

Але якщо навiть визнати, що у тебе е сотня iнших внутрiшнiх причин для вiдмови (а вони справдi е) i, крiм того, одна зовнiшня: ти ж не зможеш говорити з Мiленою або бачити ii, коли чоловiка при цьому не буде, – навiть якщо визнати все це, залишаються ще два мiркування.

По-перше, варто тобi пообiцяти приiхати, як Мiленi, можливо, вже i вiдхочеться, щоб ти приiздив, – причина тут буде не в нерiшучостi, нi, а в природнiй втомi, – i вона з задоволенням i полегшенням вiдпустить тебе на всi чотири сторони.

А по-друге – ну що ж, iдь до Вiдня! Мiлена ж думае тiльки про те, як вiдчиняться дверi. Вони, звичайно, вiдчиняться, а далi що? У дверях стоятиме худий здоровань iз привiтною усмiшкою на обличчi (усмiхатиметься вiн безупинно, це у нього вiд староi тiтоньки, вона теж постiйно усмiхалась, i в обох випадках це не навмисно, а просто вiд збентеження) – i сяде потiм, куди вкажуть. Тут, власне, i буде кiнець всiеi урочистостi i святковостi, бо говорити вiн навряд чи зможе, для цього в ньому замало життевих сил (мiй тутешнiй новий сусiд по столу сказав учора з приводу вегетарiанськоi дiети свого нiмого побратима: «Як на мене, для розумовоi роботи м’ясна iжа просто необхiдна») – i вiн навiть щасливий не буде, йому i для цього бракуе життевих сил.

Бачите, Мiлено, я говорю вiдверто. Але Ви розумнi, Ви вiдразу помiтили, що хоч я i говорю правду (всю – безумовно i як на сповiдi), але говорю занадто вiдверто. Я мiг би приiхати без цього попередження i за двi секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моеi правдивостi – моеi слабкостi.

Я залишуся тут ще на два тижнi – головним чином тому, що соромлюсь i боюся повернутися з такими мiзерними результатами лiкування. Будинки i, що найприкрiше, на службi вiд цiеi моеi лiкувальноi вiдпустки очiкують мало не одужання. Болiснi цi питання: «Ну, скiльки ти додав?» (А ти все худнеш i худнеш.) «Не економ на iжi!» (Це натяк на мою скупiсть – а я плачу за пансiон, а iсти не можу.) І iншi схожi жарти.

Є ще багато чого сказати, але тодi лист не скiнчиться взагалi. Так, ось тiльки ще що: якщо до кiнця цих двох тижнiв Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотiтимете, щоб я приiхав, – я приiду.

Ваш Ф.




(Меран, 3 червня 1920 р.)



Четвер

Бачите, Мiлено: ранок, я лежу в гойдалцi, роздягнений, наполовину на сонцi, наполовину в тiнi, пiсля майже безсонноi ночi; чи мiг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справдi, точнiсiнько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумiннi, в якому були нажаханi, за розповiдями, пророки, що були слабкими дiтьми (вже чи ще, в даному разi байдуже) i раптом почули голос, який iх закликав, i жахнулись, i не хотiли, i упиралися ногами в землю, охопленi страхом, який розривае мозок, – але ж вони i ранiше чули голоси, але тут не могли зрозумiти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух iхнiй занадто слабкий, чи голос занадто могутнiй, – i не розумiли також, будучи дiтьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому вiщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собi це ще нiчого не говорить про iхнiй пророцький дар, бо голос чуе багато, а ось чи гiднi вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, i безпеки заради краще вiдразу вiдповiсти на нього суворим i рiшучим «нi», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здаеться, у нас спiльна, Мiлено: ми такi боязкi i заляканi, кожен лист вже iнший, майже кожне страшиться переднiшого, а ще бiльше – у вiдповiдь. Ви ж бо за своею природою не такi, це вiдразу видно, а я – можливо, навiть i я своею натурою не такий, але це майже стало натурою i проходить лише в припливi вiдчаю, хiба що ще в гнiвi i – не забути – в страху.

Інодi в мене таке враження, що у нас iз Вами загальна кiмната з двома дверима, розташованими однi проти одних, кожен тримаеться за ручку, i трохи в одного здригнуться вii, як iнший уже вислизае у дверi, а варто першому сказати ще бодай слово, iнший напевно наступноi митi закрие за собою дверi, та й шукай вiтру в полi. Вiн, звичайно ж, вiдкрие дверi знову, бо цю iхню кiмнату, напевно, i покинути-бо неможливо. Якби перший не був двiйником другого, вiн був би спокiйнiший, вiн удавав, що i не дивиться в той бiк, не поспiшаючи прибирати у кiмнатi, наче вона нiчим не вiдрiзняеться вiд усiх iнших, – а вiн натомiсть робить те ж саме бiля своiх дверей, а iншого разу вони навiть обидва опиняються за дверима, i ось прекрасна кiмната порожня.

З цього випливають болiснi непорозумiння. Ви скаржитесь, Мiлено, що з деяких моiх листiв, як iх не крути, нiчого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме тi самi листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (i Вашу теж), i така була в них лiсова глиб, таке заспокоення в спокоi, коли i справдi не хочеться говорити нiчого iншого, крiм того лише, що крiзь верхiвки дерев видно небо, i це все, а за годину повторюеш те ж саме, – хоча, Ви маете рацiю, в цьому «ani jedinе slovo, kterе by nebylo velmi dobre uvаzeno».[23 - «Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).] Таке блаженство i тривае недовго, хiба що мить, – i знову сурмить у своi труби безсонна нiч.

Подумайте також про те, Мiлено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирiчну мандрiвку (а що я – еврей, то вона тривала ще довше), i коли я на нiбито випадковому поворотi дороги раптом бачу Вас, ту, кого нiколи i не мрiяв побачити, а вже тим бiльше тепер, з таким запiзненням, – тодi, Мiлено, не можу я кричати, нiщо не кричить у менi, i тисячу дурниць не можу говорити, iх немае в менi (якщо вiдволiктися зараз вiд iншоi дурницi, якоi в менi предостатньо), i про те, що я впав на колiна, я дiзнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Вашi ноги i торкаюся iх.

І не вимагайте вiд мене щиростi, Мiлено. Нiхто не може вимагати ii вiд мене наполегливiше, нiж я сам, однак багато, багато вiд мене вислизае, можливо, навiть усе. Але i всi спроби пiдбадьорити мене на цьому полюваннi марнi, вони мене не пiдбадьорюють, навпаки, тодi вже я взагалi не можу зробити нi кроку, все раптом стае брехнею, i переслiдувана дичина душить мисливця. Я на такому небезпечному шляху, Мiлено! Ви твердо стоiте бiля якогось дерева, молода, красива, i сяйво Ваших очей променями своiми пригнiчуе мирську скорботу. Тут грають в «?katule ?katule hejbejte se»[24 - Дитяча гра, коли ведучий кидае фразу «Деревця, помiняйтеся!», i гравцi, що стоять iззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собi нове. Хто не знаходить, стае новим ведучим.] – я крадусь в тiнi вiд одного дерева до iншого, я вже на пiвдорозi, Ви гукае мене, попереджаете про небезпеки, хочете мене пiдбадьорити, жахаетеся тому, який непевний мiй крок, нагадуете менi (менi!), що гра йде серйозно, – а я не можу, я падаю, я вже переможений ниць. Я не можу слухати одночасно жахливих голосiв моеi душi – i Вас, але я можу слухати iх i довiряти iхнi слова Вам – тiльки Вам i нiкому iншому на свiтi.

Ваш Ф.




(Меран, 3 червня 1920 р.)


Не дуже легко тепер, коли я прочитав цього жахливого, але жахливого аж нiяк не суцiль листа, дякувати за втiху, якоi завдало менi його отримання. День святковий, звичайна пошта вже нiяк би не прийшла, та й назавтра, в п’ятницю, навряд чи можна було розраховувати на вiсточку вiд Вас, отже, настало щось на кшталт глухого затишшя, хоча, що стосуеться Вас, аж нiяк не сумного; адже в останньому листi Ви були дуже сильна, i я дивився на Вас так само, як дивився б iз гойдалки на альпiнiстiв, якби мiг розгледiти iх звiдси високо в снiгах. І ось якраз перед обiдом прийшов цей лист, я мiг узяти його з собою, витягнути з кишенi, покласти на стiл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальцi звичайно грають з листом – дивишся на них i радiеш цим дiтям. Своiх вiзавi, генерала та iнженера (чудовi, милi люди), я часом не впiзнавав, чув iх ще рiдше, iжа – сьогоднi я знову почав iсти (вчора не iв узагалi) – менi теж не надто заважала, з арифметичних вправ, якi були влаштованi пiсля обiду, короткi завдання були менi куди яснiшi за довгi рiшення, пiд час яких менi натомiсть вiдкривався в розчинене вiкно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Вiдень.

Утiм, потiм я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недiльний лист, читання листа вiд понедiлка прибережу до отримання наступноi вiсточки вiд Вас, там е речi, якi я не здужаю читати з усiею увагою, видно, я ще не цiлком здоровий, але ж цей лист i застарiв, – за моiми розрахунками, в дорозi п’ять листiв, принаймнi три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навiть якщо знову один загубився i замовнi йдуть довше. Тепер менi тiльки й лишаеться, що просити Вас вiдповiсти вiдразу i знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всiх закидiв з листа, надiсланого в понедiлок, пообламувалися шпильки i можна було цей лист прочитати. До речi, це був якраз той понедiлок, коли я тут (зовсiм не безнадiйним чином) мiцно струсонув своi розумом.

А тепер iнший лист. – Але вже пiзно, пiсля декiлькох непевних обiцянок я нинi твердо обiцяв тому iнженеру зайти i подивитися великi малюнки його дiтей, якi сюди не принесеш. Вiн хiба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий i мудрий, у нього було п’ятеро дiтей, живi лише двое (мiж iншим, дiтей у нього бiльше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дiвчинцi 11. Що за свiт! А вiн держить його рiвновагу. Нi, Мiлено, Вам не варто заперечувати проти рiвноваги.

Ваш Ф.



Завтра знову. Але якщо виявиться пiслязавтра, вже, будь ласка, без «ненавистi», обiйдемося без неi.


* * *

Я ще раз перечитав недiльного листа, вiн iще гiрший, анiж я думав по першому прочитаннi. Треба б, Мiлено, взяти Ваше обличчя в долонi i глянути Вам просто в очi, щоб в очах iншого Ви побачили себе i вiдтодi неспроможнi були навiть подумати про те, про що Ви там понаписували.




(Меран, 4 червня 1920 р.)



П’ятниця

Перш за все, Мiлено: що це за помешкання, в якому Ви писали в недiлю? Просторе й порожне? Ви сама? День i нiч?

Напевно, сумно-таки гарноi недiльноi днини сидiти там на самотi проти «чужоi людини», обличчя якоi – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскiльки ж краще ведеться менi! Кiмната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мiлена, яка, безумовно, втекла вiд Вас на недiлю, i, повiрте, бути бiля неi чудово.

Ви нарiкаете на марнiсть. В iншi днi було i буде iнакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахае Вас, але ж вона так зрозумiла i в цьому сенсi звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скiльки. Людина, охоплена своiми демонами, абсолютно несвiдомо мститься ближньому. У такi хвилини Вам би хотiлося ii цiлком звiльнити, але це не вдаеться, i тодi Ви називаете себе марною. Кому дозволено бажати такого блюзнiрства? Адже це ще нiкому не вдавалося, зокрема, наприклад, навiть Ісусовi. Вiн мiг тiльки сказати: «Роби моiм робом», а потiм це велике (цитоване мною, на жаль, абсолютно неправильно): роби, як я кажу, i побачиш, що це не слово людини, але слово Бога. І демонiв вiн виганяв тiльки з тих людей, якi слiдували за ним. Та й то не завжди, тому що, якщо вони вiдпадали вiд нього, вiн теж втрачав вплив i «цiль». Мiж iншим – це едине, в чому я з Вами згоден, – вiн теж входив у спокусу.




(Меран, 4 червня 1920 р.)



П’ятниця

Сьогоднi пiд вечiр я, власне кажучи, вперше самотою зробив досить тривалу прогулянку, зазвичай я ходив з iншими людьми або здебiльшого лежав удома. Що це за край! Ненечко моя i бiдолашний, нездатний мислити розум, Мiлено, якби Ви були тут! Притому адже я б збрехав, якби сказав, що менi Вас бракуе; це найдосконалiше, найболючiше диво – Ви тут, точно так само, як я, i навiть сильнiше; де я, там i Ви, i навiть сильнiше. Це не жарт, iнодi я уявляю собi, що Вам – тiй, яка е тут, – бракуе тут мене, i Ви питаете: «Де ж вiн? Хiба вiн не писав, що перебувае в Меранi?»

Ф.



Ви отримали два моi вiдписнi листи?




(Меран, 5 червня 1920 р.)



Субота

Я раз по раз запитую себе, чи зрозумiли Ви, що з огляду на загальний мiй стан моя вiдповiдь мала бути саме такою, якою i була, вона навiть вийшла ще занадто м’якою, занадто оманливою, занадто пристойною. Постiйно, день i нiч, я загадуюся над питанням про це, тремтячи перед Вашим вiдповiдним листом, питаю безглуздо, нiби менi наказано цiлий тиждень, без перерви на нiч, забивати цвях у камiнь, бути вiдразу i працiвником, i цвяхом. Мiлено!


* * *

Якщо вiрити чутцi – я не можу iй вiрити, – сьогоднi ввечерi через страйки зупиниться залiзничне сполучення з Тиролем.




(Меран, 5 червня,1920 р.)



Субота

Прийшов Ваш лист, щастя Вашого листа. Крiм усього iншого, що в ньому мiститься, там е головне мiсце: що Ви, ймовiрно, бiльше не зможете писати менi в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь свiт бачив це окремо, зокрема i Ви, Мiлено. Ось, значить, чим загрожують людинi, хоча, принаймнi вiддалено, знають ii пiдстави, до того ж ще i вдають, нiби ставляться до цiеi людини добре.

Але, можливо, Ви навiть i маете рацiю, що бiльше менi не писатимете, деякi мiсця у Вашому листi натякають на таку необхiднiсть. Проти цих мiсць менi заперечити нiчого. Це саме тi, де я точно знаю i з усiею серйознiстю визнаю, що я на великiй висотi, але саме тому повiтря там занадто розрiджене для моiх легень i я мушу вiдпочити.

Ваш Ф.



Завтра напишу.




(Меран, 6 червня 1920 р.)



Недiля

Ця промова на двох сторiнках Вашого листа, Мiлено, йде з глибини серця, пораненого серця («to me rozbolelo» – стоiть там, i це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто i гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; i вимагаете Ви лише природного, але водночас не так мене розумiете, бо цi моi «смiшнi» люди насправдi i Вашi теж, а потiм: хiба у Вашiй з чоловiком iсторii я стаю на чиемусь боцi? Де таке е? В якому моему реченнi вичитали цю божевiльну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовнiсть, мужнiсть, чистоту, свободу, самостiйнiсть, правдивiсть – я стою настiльки нижче за вас обох, що навiть i говорити про це менi неприемно. А де я наважився запропонувати дiеву допомогу, та якщо б навiть i наважився, яким чином я мiг би ii надати? Але досить питань; вони мiцно спали в пеклi; навiщо викликати iх на свiтло дня? Вони сумнi й сiрi – i роблять людину такою ж. О, не кажiть, що двi години життя дають незрiвнянно бiльше, нiж двi сторiнки листа (лист убогiший, але i яснiший, i чистiший), – отже, Ви неправдиво мене зрозумiли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж нiяк не безвинний, i, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всi вищеозначенi запитання можу вiдповiдати лише одними «нi» i «нiколи». А потiм прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокiйливий засiб проти ночi, цiеi давньоi супротивницi (якщо вона погано дiе, то Ви тут воiстину нi при чому, винна нiч; цi короткi земнi ночi здатнi завдати людинi страху перед вiчним сном); правда, i в листi Вашому так багато втiхи, i чудесноi розради, але лист – все-таки едине цiле, в якому вируе ураган тих двох сторiнок, а телеграма сама по собi i нiчого про це не знае. Але ось що я можу вiдповiсти цiй телеграмi, Мiлено: якби я, вiдволiкаючись зараз вiд усього iншого, приiхав до Вiдня i Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсiм не пройшла для мене безслiдно, вона мене зачепила, i правом торкнулася – хоч i не повною мiрою, але таки сильно) виголосили б менi вiч-на-вiч (а вона так чи iнакше неодмiнно була б виголошена – не в словах, так у думках, у поглядi, у тремтiннi вiй – або принаймнi малася на увазi б), – тодi б я, нiби убитий одним ударом, просто впав i розтягнувся б у всю довж, i жодна доглядачка, якби Ви покликали ii на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гiрше. Ось бачите, Мiлено.

Ваш Ф.




(Меран, 10 червня 1920 р.)



Четвер

Зараз я не хочу говорити нi про що iнше, крiм як ось про це (я i лист Ваш iще як слiд не прочитав, тiльки облетiв поглядом, як мошка свiчку, i кiлька разiв обпалив собi голiвку; до речi, як я встиг установити, це два абсолютно рiзних листи – один, щоб пити його i пити, iнший – щоб жахнутись, але останнiй, мабуть, написано пiзнiше): коли зустрiчаеш знайомого i з напруженим iнтересом питаеш, скiльки буде двiчi по два, то це питання божевiльного, проте в першому класi початковоi школи воно вельми i вельми доречне. Мое ж питання до Вас, Мiлено, таке, що в ньому поеднуеться те й iнше – божевiльня i початкова школа, на щастя, дещиця початковоi школи теж е. Рiч у тому, що мене завжди збивало з пантелику, якщо хто-небудь до мене привертався, i часом руйнував iншi людськi зв’язки (наприклад, з Вайсом[25 - Мова про Ернста Вайса (1882–1940), нiмецькомовного австрiйського письменника i лiкаря еврейського походження.]) через логiчний склад розуму, що завжди бiльше вiрить в оману iншого, нiж у диво (щодо мене, i тiльки).

Навiщо, думав я, каламутити такими речами i без того вже каламутнi води життя. Я бачу перед собою частину можливого шляху i розумiю, на якiй же величезнiй i, напевно, нездоланнiй для мене вiдстанi вiд нинiшнього мого мiсцеперебування я вартуватиму випадкового погляду (мого, що вже там говорити про iнших!), ба – лише випадкового погляду (це не скромнiсть, а пиха, якщо Ви гарненько вдумаетеся), i ось я отримав – Вашi листи, Мiлено. Як висловити цю вiдмiннiсть? Хтось лежить у брудi i смородi у смертельнiй постелi – i приходить янгол смертi, найблагословеннiший iз усiх янголiв, i дивиться на нього. Чи смiе ця людина взагалi вмирати? Вiн перевертаеться, зариваеться ще глибше в лiжко, померти йому зась. Одне слово, я не вiрю в те, що Ви менi пишете, Мiлено, i немае способу все це менi довести – адже i Достоевським тiеi ночi нiхто не змiг би нiчого довести, а мое життя тривае одну нiч, – довести мiг би тiльки я сам, цiлком уявляю собi, що був би на це здатний (як Ви одного разу уявляли собi людину в розкидалцi), але i собi я не повiрю. Ось чому це питання було смiшним палiативом[26 - Лiки чи який-небудь iнший засiб, що дае тимчасове полегшення хворому, але не вилiковуе хвороби.] – Ви, ясна рiч, зрозумiли це вiдразу, – так учитель вiд утоми i туги iнодi, чуючи правильну вiдповiдь учня, навмисне навiюе собi, буцiмто цей учень по-справжньому тямить у предметi, тодi як насправдi той знае вiдповiдь лише з якихось несуттевих причин i жодним чином не може розумiти сутi предмета, бо ж навчити такого розумiння його мiг би лише сам учитель. Але не пхиканням, скаргами, ласками, проханнями, мрiями (у Вас е останнi п’ять-шiсть листiв? Вам би варто було поглянути на них, вони складуть повноту картини), а не чим iншим, як… Залишимо питання вiдкритим.


* * *

Я помiтив, що в своему листi Ви згадали i про ту дiвчину. Щоб вiдразу розвiяти всi сумнiви, скажу так: якщо вiдволiктися вiд хвилинного болю, Ви обдарували цю дiвчину найбiльшою ласкою. Я просто не можу уявити собi, як би вона iнакше мене здихалася. Звичайно, у неi було якесь хворобливе передчуття, але вона зовсiм не бачила, звiдки, власне кажучи, мiстонько поруч зi мною черпало свое (тривожне, але тривожне не для неi) тепло. Пам’ятаю, ми сидiли поруч на канапеi в однокiмнатнiй квартирi у Вршовiцях (здаеться, був листопад, а квартира ця за тиждень мала стати нашим житлом), вона була щаслива, що по стiлькох зусиллях здобула принаймнi цю квартиру, поруч iз нею сидiв ii майбутнiй чоловiк (повторюю, план шлюбу належав менi одному, один я наполягав на весiллi, вона лише злякано i знехотя пiдкорилася, а потiм, звичайно ж, звиклася з цiею думкою). Розмiрковуючи про цю сцену з усiма ii подробицями, куди численнiшими, нiж гарячковi удари серця, я вiрю, що здатен зрозумiти будь-яке людське ослiплення (в даному разi воно мiсяцями панувало i надi мною, утiм, я був не тiльки заслiплений, але ще i уявляв, що з цього вийде шлюб за розрахунком в найкращому сенсi цього слова), так, будь-яке ослiплення, до решти, я боюся пiднести до губ склянку молока, бо вона не випадково, а умисне цiлком може розбитися у мене перед носом i встромити скалки менi в обличчя.

Питання: в чому полягають закиди, якi Вам роблять? Так, менi теж траплялося робити людей нещасними, але вони, зрозумiло, не дорiкають менi весь час, вони просто замовкають i, по-моему, навiть у глибинi душi не картають мене. Таке у мене виняткове становище серед людей.


* * *

Але все це неважливо порiвняно з думкою, яка пройняла мене сьогоднi вранцi, коли я вставав iз лiжка, i так зачарувала, що я навiть не помiтив, як умився й одягнувся, i, напевно, точно б таким само штибом i поголився, якби раннiй гiсть (правник, який вважав за необхiдне харчуватися м’ясом) не вивiв мене з цього стану. Коротко кажучи, рiч ось у чому: Ви на час залишите Вашого чоловiка, нiчого нового в цьому немае, адже одного разу таке вже траплялося. Причини цього: Ваша хвороба, його нервовiсть (Ви полегшите i його життя) i, нарештi, вiденськi обставини. Куди Ви надумаете поiхати, я не знаю, найкраще Вам би пiдiйшла яка-небудь тиха мiсцина в Богемii. Притому особисто менi найкраще стояти осторонь i не з’являтися. Необхiднi для цього грошi Ви поки вiзьмете у мене (про умови повернення ми домовимося). (Назву лише одну побiчну перевагу, яку я б вiд цього отримав: я б став на диво старанним службiстом – служба у мене, до речi, смiховинна i страшенно легка, Ви навiть уявити собi не можете, я поняття не маю, за що отримую грошi.) Якщо на мiсяць iнодi i не цiлком вистачить, Ви напевно легко дiстанете додаткову суму, яка явно буде невелика.

Поки бiльше не спiватиму дитирамби цiй iдеi, але Вам випадае нагода висловити про неi свою думку i таким чином продемонструвати менi, чи дозволено довiрити Вашому присуду про iншi моi вигадки (бо цiннiсть цiеi iдеi менi вiдома).

Ваш Кафка



Читаю минулою датою зауваження з приводу iжi, з цим у мене тодi напевно б теж налагодилося, якщо я став би такою великою персоною. – Читаю цi два листи, як горобець клював у мене в кiмнатi хлiбнi крихти, тремтячи, прислухаючись, насторожено озираючись, хвалькувато напудрюючи все пiр’я.




(Меран, 11 червня 1920 р.)



П’ятниця

Коли ж нарештi безглуздий свiт хоч трохи пiдладять? Удень ходиш, похнюпившись – тут на горах усюди такi красивi руiни, що, здаеться, i сам ти неодмiнно повинен стати таким же гарним, – а в лiжку замiсть сну приходять просто чудовi думки. Сьогоднi, наприклад, на додачу до вчорашньоi пропозицii менi спало на думку, що на лiто Вам би не завадило вiдправитися до Сташi,[27 - Сташа Їловська.] Ви ж писали, що вона живе в селi. Учора я написав дурницю, що нiби Вам в iншi мiсяцi бракуватиме грошей, це дурниця, iх завжди буде подостатком.

Ранковий i вечiрнiй лист вiд вiвторка пiдтверджуе цiннiсть моеi пропозицii, що не особливо й випадково, бо цiннiсть пропозицii мае пiдтверджуватися всiм, усiм без винятку. Якщо в ньому е лукавство – та де ж його немае, цього страшного звiра, який в потребi вмiе стати зовсiм маленьким, – то я триматиму його в шорах, навiть Ваш чоловiк може в цьому менi повнiстю довiритися. Щось я перебiльшую. А проте довiряти менi можна. Я не бачитимуся з Вами, нi тепер, анi потiм. Ви житимете в селi, яке так любите (у цьому ми схожi, спокiйнi краi, по сусiдству з горами середньоi висоти, я люблю над усе, i щоб обов’язково були озеро й лiс).

Ви недооцiнюете вплив своiх листiв, Мiлено. Листи вiд понедiлка (jen strach o Vаs[28 - Тiльки страх за Вас (чес.).]) я поки ще не дочитав (спробував сьогоднi вранцi, з деяким успiхом, адже завдяки моiй пропозицii вони вже трiшки стали iсторiею, але до кiнця поки дiстатися не змiг). Зате лист вiд вiвторка i дивна листiвка – написана в кав’ярнi? – на Ваше звинувачення на адресу Верфеля менi ще належить вiдповiсти, я ж, власне, нi на що Вам не вiдповiдаю, Ви вiдповiдаете куди краще, i це дуже приемно, надихае менi, попри безсонну нiч через листи вiд понедiлка, досить спокою i впевненостi. Звичайно, в листi вiд вiвторка теж е гостра шпилька, i вона заганяеться в тiло, але ведеш його ти, а чого – звичайно, це лише хвилинна iстина, iстина хвилини, тремтливого щастя й болю, – чого б я не змiг вiд тебе терпiти?

Ф.



Знову виймаю лист iз конверта, ось це мiсце: будь ласка, скажи менi ще раз – не завжди, цього я не бажаю, – ще раз скажи менi «ти».



Будь ласка, якщо це Ви не неприемно, заради мене скажiть Верфелю принагiдно що-небудь добре. – Дещо, на що Ви, на жаль, усе-таки не вiдповiдаете, наприклад, на питання з приводу Ваших писань.

[…слiв iз 9 написано нечiтко…]

Нещодавно Ви знову менi наснилися, сон був довгий, але я майже нiчого не пам’ятаю. Я був у Вiднi, але про це нiчого не пам’ятаю, потiм опинився в Празi i забув Вашу адресу, не тiльки вулицю, але i мiсто, все-все, тiльки iм’я Шрайбер[29 - Себто той, хто пише.] чомусь спливло, проте ж я не знав, що з ним робити. Отже, я зовсiм Вас втратив. У розпачi я придумував усiлякi фокуси, але, не знаю чому, вони не були виконанi, i пам’ятаю я з них тiльки один. Я написав на конвертi: «M. Jesenskа», а внизу: «Прошу доправити цей лист, бо ж iнакше фiнансове вiдомство зазнае величезних збиткiв». Цiею загрозою я сподiвався мобiлiзувати на Вашi розшуки всi допомiжнi засоби держави. Хитро? І нехай це не настроiть Вас проти мене. Я тiльки увi снi такий моторошний.




(Меран, 12 червня 1920 р.)



Субота

Ти не цiлком мене розумiеш, Мiлено, я ж майже зовсiм з тобою згоден. Самотужки я зовсiм не збираюся цього робити.

Приiду я до Вiдня, сьогоднi ще не можу сказати, але, думаю, не приiду. Якщо ранiше заперечень у мене було багато, то зараз тiльки одне: це понад моi душевнi сили, ну i, мабуть, хiба що ще далека другорядна причина – так краще для нас усiх. Однак додам, менi було б точно так само, а то i ще бiльше не пiд силу, якщо б ти за нинiшнiх описаних тобою умов (nechat cloveka cekat[30 - Змушувати чекати людину (чес.).]) приiхала до Праги.

Необхiднiсть дiзнатися те, що ти хочеш розповiсти менi про цi шiсть мiсяцiв, виникла не раптом. Я впевнений, що це щось жахливе […слiв iз 15 написано нечiтко…], впевнений, що ти пережила, а може, навiть i накоiла якогось страхiття, впевнений, що як сучасник я, ймовiрно, не змiг би цього винести (хоча ще сiм рокiв тому мiг винести чи не все), впевнений я i в тому, що як сучасник не винiс цього i в майбутньому, – гаразд, але до чого все це, хiба найважливiше для мене – твоi переживання i вчинки, а не просто ти сама? Тебе ж я i без цiеi розповiдi знаю куди краще, нiж себе самого, але цим я зовсiм не хочу сказати, що не знаю стану моiх рук.

Твiй лист нiтрохи не суперечить моiй пропозицii, навпаки, адже ти пишеш: «Nejradeji bych utekla treti cestou, ktera nevede ani k tobe ani s nim, nekam do samoty».[31 - Я хотiла б утекти третiм шляхом, який не веде нi до тебе, нi до нього, десь у самоту (чес.).] Я пропоную, щоб ти написала його того ж дня, що i я.

Звичайно, на цiй стадii хвороби ти навiть на час не можеш залишити чоловiка, але ж, як ти пишеш, хвороба не нескiнченна, ти писала всього про декiлька мiсяцiв, мiсяць з гаком уже минув, ще через мiсяць вiн зможе сяк-так без тебе обiйтися. Тобто в серпнi, найпiзнiше у вереснi.

До речi, зiзнаюся: це твiй лист iз тих, якi я не можу прочитати вiдразу, i хоча цього разу я прочитав його цiлих чотири рази поспiль, принаймнi думку свою висловити прямо зараз не зможу. Думаю, написане вище так чи iнакше залишаеться в силi.

Твiй




(Меран, 12 червня 1920 р.)



Недiля (ще один лист)

Цей перехресний i послiдовний обмiн листами слiд припинити, Мiлено, вiн позбавляе нас розуму, не знаеш, що написано, не знаеш, на що вiдповiдати, i завжди, хай там як, вагаешся. Я дуже добре розумiю вашу чеську, чую смiх, але варто менi закопатися у вашi листи мiж словами та смiхом, i тодi я чую лише слово i, крiм того, авжеж, це моя природа: страх.

Чи ти все ще хочеш побачити мене по моiх листах вiд середи-четверга, я не можу визначити, я знаю мое ставлення до Нього (ви належите менi, навiть якщо я нiколи бiльше не побачу вас). […слiв iз 11 написано нечiтко…] його я знаю, наскiльки воно лежить не в неяснiй царинi страху, але я не знаю вашого ставлення до мене, вся рiч тут у страху. Я повторюю, ти не знаеш мене, Мiлено.

Для мене жахливо те, що вiдбуваеться: мiй свiт валиться, мiй свiт знову постае з руiн, ось i дивись, як тобi тут втриматися. Я не скаржуся на те, що вiн руйнуеться, вiн давно вже хитався, я скаржуся на те, що вiн встае знову, на те, що я народився на свiт, – i на свiтло сонця скаржуся теж.

Як нам жити далi? Якщо ти згодна з моiми дiями у вiдповiдь листами, тобi нiяк не можна бiльше жити у Вiднi, це просто неможливо.

Одночасно з вашими листами сьогоднi надiйшов лист вiд Макса Брода, в якому вiн, зокрема, пише: «Дiйшло до дивноi iсторii, яку я «змалюю» тобi бодай натяком». Молодий редактор «Трибуни» Райнер[32 - Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.] (кажуть, що вельми розумний i справдi непересiчний юнак – можливо, 20 рокiв) отруiвся. Трапилося це, коли ви, гадаю, були ще в Празi. Тепер з’ясовуеться причина: Вiллi Хаас мав з його дружиною[33 - Уроджена Амброжова, подруга Мiлени Єсенськоi.] стосунки, якi, втiм, мабуть, не вкладалися в рамцi духовного зв’язку. Нiхто iх там не захопив розполохом чи щось таке, крiм того, жiнка так замучила людину, яку вона знала за багато рокiв до шлюбу, переважно словами i своею поведiнкою, що вiн заподiяв собi смерть у редакцii. Зрана вона приiхала до редакцii з паном Хаасом, щоб запитати, чому вiн не вернувся з нiчноi змiни. Юнак уже був у шпиталi i помер, перш нiж вони туди дiсталися. Хаас, в якого попереду був останнiй iспит, кинув навчання, посварився з батьком i редагуе кiногазету в Берлiнi. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жiнка також живе у Берлiнi, i, е думка, що вiн одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповiдаю вам цю жорстоку iсторiю. Можливо, тiльки тому, що ми потерпаемо вiд того ж демона, i тому iсторiя – така складова нас, як ми суть складовi ii».

Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Вiднi. Що за страшна iсторiя. Одного разу я впiймав крота i принiс його в хмiльник. Коли я його вiдпустив, вiн наче сам не свiй полiз пiд землю, i зник, як у воду пiшов. Тому i вiд цiеi iсторii слiд сховатися. Мiлено, мова ж не про це, ти для мене не жiнка, ти – дiвчинка, нiчого бiльш дiвочого я зроду ранiше не бачив, я не смiю навiть подати тобi руку, дiвчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.

Ф.



Що ж до празького посланця, це поганий план. Ти знайдеш тiльки порожнiй будинок – мое бюро. А я тим часом, закривши обличчя руками, сидiтиму за письмовим столом за адресою: Altst?dter Ring, 6, на третьому поверсi.

Так, ти не розумiеш мене, Мiлено, «еврейське питання» було просто дурним жартом.




(Меран, 13 червня 1920 р.)



Недiля

Сьогоднi, мабуть, дещо для тебе проясниться, Мiлено (яке на царський лад важке iм’я, така в ньому повнота, що його вже майже i не пiдняти, але ж спочатку не надто менi подобалося, думалося – якийсь грек або римлянин, який заблукав у Богемii, силою перетворений на чеха, з ламаним наголосом, i, однак, за кольором i подобою – о диво! – жiнка, яку на руках треба забрати з цього свiту, з вогню, вже не знаю з чого, i вона довiрливо i покiрно горнеться до тебе, ось тiльки сильний наголос на «i» збивае з пантелику: а раптом це iм’я знову вислизне вiд тебе? Або це всього лише рятiвний стрибок навмання, який ти робиш сам зi своею дорогоцiнною ношею?).

Ти пишеш якiсь двоiстi листи, я не маю на увазi: пером i олiвцем, – хоча i олiвець сам по собi про щось говорить i вже змушуе насторожитись, але ця рiзниця не головне: наприклад, останнiй лист iз планом квартири написано олiвцем, i все ж вiн мене ощасливив; головне, мiй страх – i, зрозумiй: твоя молодiсть, твоя чистота, твоя мужнiсть; але ж мiй страх усе зростае, бо вiн означае вiдступ перед натиском свiту, а звiдси – посилення цього натиску i знову-таки посилення страху, твоя ж мужнiсть означае наступ, звiдси – ослаблення натиску i зростання мужностi – ущасливити мене можуть тiльки тихi листи; я б так i сидiв бiля iхнiх нiг, щасливий без мiри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять тi, iншi листи – нехай навiть вони, по сутi, приносять бiльше щастя, нiж першi (тiльки я через слабкiсть свою лише багато днiв по тому усвiдомлюю це щастя), – цi листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) i закiнчуються вже не знаю якими жахами, – тодi, Мiлено, я справдi починаю тремтiти, нiби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати i все ж, звичайно, читаю, як п’е воду змучений спрагою звiр, а страх невпинно росте, що робити, я шукаю, пiд який стiл або шафу заповзти, забиваюсь у куток i молюся, весь тремчу i, не тямлячи себе, молюся, щоб ти, бурею увiрвавшись до мене з цим листом, знову полетiла через розкрите вiкно, бо ж не можу я тримати в кiмнатi бурю; менi думаеться, в таких листах у тебе блискуча голова Медузи, змii жаху звиваються навколо неi – а навколо моеi, зрозумiло, ще дикiшi в’ються змii страху.


* * *

Твiй лист вiд середи та четверга. Але дитинко, дитинко (власне, це я так вимовляю «Медуза»). Ти сприймаеш серйозно всi моi дурнi жарти (щодо «zid» i «nechаpu» i «ненавидiти»), але ж я просто хотiв трохи тебе цим посмiшити, через страх ми розумiемо одне одного неправильно, тiльки, будь ласка, не змушуй мене писати чеською, тут i тiнi докору не було, скорiше я б мiг закинути тобi, що ти занадто доброi думки про евреiв, якi тобi знайомi (зокрема про мене), – е й iншi! – часом менi хочеться iх усiх (зокрема i себе самого) саме як евреiв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потiм трiшки висунути шухляду i подивитися, чи встигли вони всi задихнутися чи нi, i якщо нi, знову засунути шухляду i ось так продовжувати до кiнця…

Те, що я сказав про твою «промову», було, до речi, серйозно (знову i знову прокрадаеться в лист це «всерйоз». Напевно, я поводжуся з ним – не можу замислюватися про це – вкрай негарно, але маю майже таке ж сильне вiдчуття, що пов’язаний з ним тепер, i зв’язок цей дедалi мiцнiший i мiцнiший, так i хочеться сказати: не на життя, а на смерть. Якщо б я мiг з ним поговорити! Але я боюся його, вiн набагато мене перевершуе. Знаеш, Мiлено, коли ти пiшла до нього, ти зробила великий крок униз iз твого рiвня, але якщо ти прийдеш до мене, то стрибнеш у прiрву. Ти знаеш це? Нi, в тому листi була не моя «висота», а твоя) – я говорив про «промову», ти ж у нiй теж була абсолютно серйозна, в цьому я не можу помилятися.

Знову чую про твою хворобу. Мiлено, тобi б треба лягти в лiжко. І напевно, варто було б це зробити. А, можливо, ти i лежиш, коли я це пишу. Хiба мiсяць тому я не був кращим? Дбав про тебе (щоправда, лише подумки), знав про твою хворобу, а тепер нiчого такого, тепер я думаю тiльки про мою хворобу i мое здоров’я, а мiж iншим, те й iнше – це ти.

Ф.



Сьогоднi зробив невелику прогулянку, щоб разом з тим улюбленим iнженером вирватися з цiеi безсонноi атмосфери. Там я теж написав тобi листiвку, але не змiг ii пiдписати i вiдiслати, я бiльше не можу писати тобi як чужий.

Лист од п’ятницi прийшов лише в середу, швидкi i рекомендованi листи йдуть повiльнiше за звичайнi.




(Меран, 14 червня 1920 р.)



Понедiлок

Сьогоднi вранцi, перш нiж прокинутися, а тодi хутко заснути, я бачив огидний, щоб не сказати жахливий (на щастя, враження вiд сну швидко випаровуеться), словом, просто огидний сон. До речi, завдяки йому я трохи поспав, вiд такого сну прокидаешся, тiльки коли вiн закiнчуеться, ранiше вирватися неможливо, вiн тримае тебе за язик.

Було це у Вiднi, приблизно так, як я уявляю собi в мрiях уявки свою туди поiздку (у цих мрiях Вiдень складаеться з единоi тихоi маленькоi площi, одну ii сторону утворюе твiй будинок, навпроти – готель, де я житиму, лiворуч – Захiдний вокзал, на який я приiжджаю, по лiву руку вiд нього – вокзал Франца Йосифа, з якого поiду, ну, а в нижньому поверсi мого будинку приемним чином розташована вегетарiанська iдальня, де я харчуюся, не заради харчування, а щоб привезти до Праги щось на кшталт ваги. Нащо я це розповiдаю? Власне, до сну це прямо не стосуеться, очевидно, я досi його боюся). Коротше кажучи, не те, щоб воно було так точно, мiсто було насправдi велике – а вечорiло, – мокре, темне, на вулицях невпiзнанно сильний рух: довгий прямокутний сквер вiддiляв будинок, де жив я, вiд твого будинку. Я приiхав до Вiдня раптово, обiгнавши власнi листи, якi ще прямували дорогою до тебе (пiзнiше це завдавало менi особливого болю). Так чи iнакше, тебе попередили, i я мав iз тобою зустрiтися. На щастя (утiм, у мене водночас було i вiдчуття якоiсь незручностi), я був не один, маленька компанiя, зокрема, по-моему, й одна дiвчина, була разом зi мною, але точно я про них нiчого не пам’ятаю, вони здавалися менi чимось на зразок секундантiв. Були б вони спокiйнiшi, але, як на те, лепетали одне одному, як той пустий млин, ймовiрно про моi справи, я чув тiльки нервове бурмотiння, але не розумiв нi слова, та й не хотiв розумiти. Я стояв на краю тротуару праворуч вiд мого будинку i спостерiгав за твоiм. Низька вiлла з красивою простою кам’яною лоджiею по фасаду, пiд округлим склепiнням, на висотi нижнього поверху.

Раптом виявилося, що час снiдати, в лоджii був накритий стiл, здалеку я бачив, як прийшов твiй чоловiк, сiв у плетене крiсло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потiм прийшла ти i сiла за стiл, причому так, що тебе було видно цiлком. Щоправда, не надто чiтко, вiдстань занадто велика, твого чоловiка око вловлювало куди виразнiше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-бiлим, текучим, примарним. Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.

Трохи згодом – знову ж таки, втiм, схилялося над вечiр – ти опинилася на вулицi, поруч зi мною, ти стояла на тротуарi, а я однiею ногою на переiздку, я тримав твою руку, i тут дiйшло до шалено швидкоi короткофразноi розмови: клац-клац, i так до кiнця сну, майже без зупинки.

Переказати його я не можу, пам’ятаю, по сутi, тiльки два перших i два останнiх речення, а в промiжку – суцiльна непередавана мука.

Замiсть привiтання я швидко сказав (щось у твоему обличчi змусило мене до цього): «Ти мене уявляла iнакше»; ти вiдповiдаеш: «Вiдверто кажучи, я думала, ти зграбнiший» (узагалi-то ти використовувала ще бiльш вiденський вислiв, але я його забув).

Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим менi раптом спало на думку: чи знаеш ти, що я цiлком – причому такоi довершеностi я нiколи не зустрiчав – немузикальний?), i в принципi тим самим усе вирiшилося, що ще потрiбно? А проте наразi почалися перемовини про нове побачення, хай там якi непевнi реплiки з твого боку, i безперервнi наполегливi запитання – з мого.

Тут втрутилися моi супутники, виникло враження, що я приiхав до Вiдня ще й для того, щоб вiдвiдати якесь сiльськогосподарське училище неподалiк вiд Вiдня, ба бiльше, тепер навiть здавалося, нiби у мене i час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотiли прибрати мене подалi. Я розiбрав це, але пiшов-таки з ними на вокзал, напевно, сподiвався, що такi серйознi намiри з вiд’iздом справлять на тебе враження. Ми всi прийшли на ближнiй вокзал, але тут виявилося, що я забув назву мiсця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягiв, раз по раз водили пальцями по назвах станцiй i питали себе: може, ця чи ця, але не було жодноi пiдхожоi.

Тим часом я зумiв трохи розгледiти тебе, до речi, менi було абсолютно байдуже, як ти виглядаеш, важливi були тiльки твоi слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявiшою, обличчя худiше, при круглих щоках така жорстокiсть була б i неможлива. (Але чи була це жорстокiсть?) Костюм у тебе якимось дивом був iз того ж матерiалу, що i мiй, до того ж вельми чоловiчого крою, i зовсiм менi не сподобався. Однак потiм я згадав одне мiсце з листа (вiршик: «dvoje ?aty mаm a prece slu?ne vypadаm»[34 - Двi я сукнi лише маю, та нiвроку виглядаю (чес.).]), i така велика була влада твого слова надi мною, що з цiеi хвилини я накидав оком твое вбрання.

Але ось i кiнець; моi супутники ще студiювали розклад, а ми стояли вiдсторонь i розмовляли. Останнiй етап бесiди зводився приблизно до наступного: завтра недiля; i тобi було до вiдрази незрозумiло, як я мiг уявити, нiби в недiлю у тебе знайдеться для мене час. Але врештi-решт ти нiби як поступилась i сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроiш. (Найжахливiше в цiй розмовi, звичайно, не слова, а пiдтекст, марнiсть усього, ну i ще твiй постiйний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобi це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроiш цi сорок хвилин, я не мiг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нiбито напруженi роздуми, не могла призначити час. Нарештi я запитав: «Що ж, менi цiлий день чекати?» – «Так», – кинула ти i вiдвернулася до компанii, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс вiдповiдi був у тому, що ти зовсiм не прийдеш i що едина поступка, яку ти могла менi зробити, – це дозвiл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мiй останнiй козир, я вiдчайдушно вигукнув цi слова тобi навздогiн. Але тобi це було байдуже. І нiтрохи тебе не цiкавило. Я сяк-так поплентав назад у мiсто. А за двi години надiйшли листи i квiти, доброта й розрада.

Твiй Ф.


* * *

Адреси, Мiлено, знову нерозбiрнi, пошта iх переписала i доповнила. Пiсля першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, рiзноманiтних, хоча знову таки не вельми розбiрних лiтер. Якби у службовцiв пошти були моi очi, там би, напевно, могли читати тiльки твоi адреси, i бiльше нiчого. Але пошта е пошта…




(Меран, 15 червня 1920 р.)



Вiвторок

Сьогоднi знову бачив тебе увi снi. Ми сидiли поруч, i ти вiдштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через вiдштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першоi-лiпшоi мовчазноi жiнки i пропустив повз вуха голос, який iшов iз тебе i звертався прямо до мене. Або, може, i не пропустив повз вуха, але не мiг вiдповiсти. Так i пiшов, ще нерозваженiший, нiж у першому снi.

Менi згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзае по землi. І вiн тримае мене в полонi. Але веде не полонених, а видющих».

Твiй



(Тепер я вiдкидаю i iм’я теж; воно все вкорочувалось i тепер звучить так: твiй.)




(Меран, 20 червня 1920 р.)



Недiля

Пiсля короткоi прогулянки, яку я зробив iз тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливiше для мене в цiй iсторii – це переконання, буцiмто евреi повиннi вбивати, як хижi звiрi, зi страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумнi люди, i тим не менше вони того i дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в ii повнотi i силi в твоiй головi не вмiщаеться, все iнше в iсторii, можливо, ти розумiеш краще за мене. Я не розумiю, як люди, що ранiше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбiльше загальний страх i ревнощi, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гiлснер»[35 - Мова про так зване ритуальне вбивство чеськоi дiвчини Анежки Грузовоi (1879–1899), нiбито вчинене 23-рiчним безробiтним юдеем Леопольдом Гiлснером, який усе життя займався бродяжництвом.] вчиняе злочин крок за кроком; що дiвчина його при цьому обiймае, але що це означае), щоправда, я не розумiю i те, як люди могли повiрити, що еврей вбивае i не прирiзае потiм себе, бо ж вiн робить це, але тут, певна рiч, потрiбно, щоб люди не переймалися.

Я перебiльшую, все це перебiльшення. Це перебiльшення, бо ж шукачi порятунку завжди кидаються на жiнок, дарма чи на християнок, чи на еврейок. І якщо говорити про невиннiсть дiвчат, то це означае не звичайну фiзичну, а невиннiсть iхнього офiрування, яка е не менш фiзичною.

Я багато хотiв би сказати про цей звiт, але я волiю мовчати: по-перше, я знаю лише Гааса (хоча, як не дивно, його привiтання з приводу моiх заручин було найщирiшим з усiх, якi я дiстав), iнших – анi крихти, крiм того, ти, мабуть, можеш сердитися на мене, якщо я втручатимуся у цi речi, що стосуються тебе, своiми мiркуваннями, i нарештi тут нiхто бiльше не може допомогти, i це була б просто гра думками.

(Я весь час боюся, що ти б, якби йшлося про дiвчину, з якою я мав би зустрiтись у Карлсбадi i якiй незабаром по моiй телеграмi пiсля двох незрозумiлих цидулок сказав щиру правду – за ii вiдчуттям, я й досi змушую себе нiчого не сказати iй у похвалу – могла б несправедливо мене засуджувати, я мимоволi тим бiльше боюся цього, анiж коли мене просто засудили б i засудили вельми тяжко, але аж нiяк не в основному сенсi твоеi розповiдi, отже, можливо, ще тяжче, сказала б ти; ну, тодi я вважаю за краще приймати тяжчу кару вiд справедливих, анiж легшу, яка менi не личить. Даруй, що висловлююсь я так неясно. Це ж i е те питання, де я маю домовитися з собою самим, при цьому я хотiв би зiтхати за тобою тiльки на вiдстанi.)

Що ж до Макса,[36 - Макс Брод.] то я теж вiрю, що слiд знати його особисто, бодай згрубша, щоб судити про нього цiлком. А отже, треба любити його, захоплюватися ним, пишатися, а також спiвчувати йому. Той, хто ставиться до нього iнакше (якщо мова не про добро), не знае його.

Ф.




(Меран, 21 червня 1920 р.)



Понедiлок

Ти маеш слушнiсть, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пiзно ввечерi, а завтра вранцi хочу зробити з iнженером невелику прогулянку в Боцен[37 - Больцано (iт.).] – прочитав докiр з приводу «дiток», я справдi сказав собi: досить, цi листи сьогоднi читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранцi ти думаеш здiйснити прогулянку, – i минув певний час, перш нiж я продовжив читання, i зрозумiв, i напруження вiдпустило, i я, якби ти була тут (я маю на увазi не тiльки тiлесну близькiсть), то мiг би з полегшенням устромитися лицем тобi в колiна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумiю, але все може виявитися для мене i загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всi “i” в твоему листi, вийшло стiльки; як ти смiеш писати менi “i”, а ще “стiльки”», – то i я, коли ти залишишся серйозною, скорiше за все твердо вирiшу, що тим тебе образив, i буду нещасний. Адже врештi-решт це справдi могло б образити, перевiрити ж важко.

Не забувай i про те, що хоч самi по собi жарт i серйознiсть легко розрiзнити, але у людей, якi для тебе важать так багато, що вiд них залежить твое життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очi робляться як мiкроскопи, ба – тодi вони вже нiчогiсiнько не розрiзняють. У цьому сенсi я i в сильнi моi часи був не сильний. Наприклад, у першому класi початковоi школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але мiцна, енергiйна i впевнена, щоранку вiдводила мене в школу. Ми жили в будинку, який вiддiляе малий Ринг вiд великого. І спершу треба було перейти через Ринг, потiм через Тайнгассе, потiм через щось на кшталт пiдворiття вийти на Фляйшмарктгассе i вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цiлий рiк щоранку повторювалося одне i те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповiсть учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нiкчемним, сумовитим, злим, i, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумiв i тому сприймав кухарчину загрозу цiлком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко i дорогою багато чого може статися (ось iз такоi уявноi дитячоi легковажностi мало-помалу, бо ж дороги не такi вже й довжелезнi, виростае ця боязкiсть i мертвоока серйознiсть), i принаймнi на Старомеському Рингу я ще дуже сумнiвався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тiльки вдома, заговорити з учителем, адже вiн – персона всесвiтньо важлива. Ймовiрно, я навiть i говорив щось у цьому дусi, i тодi кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькi невблаганнi губи, вiдповiдала, що я можу i не вiрити, але вона скаже. Неподалiк вiд виходу на Фляйшмарктгассе – для мене це донинi мiстечко iсторично знаменне (в якому районi ти жила в дитинствi?) – жах перед загрозою переважував. Школа i без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що бiльше я просив, то важливiшим здавалося менi мое прохання i то страшнiшою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далi, я погрожував iй батькiвською вiдплатою, вона смiялася, тут вона була всесильна, я хапався за дверi крамниць, за будинковi роги, не хотiв iти далi, поки вона мене не пробачить, за спiдницю тягнув ii назад (iй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що i це розповiсть учителю, ми вже спiзнювалися, годинник на церквi Якова бив восьму, лунав шкiльний дзвоник, iншi дiти припускалися бiгти, а запiзнення я завжди боявся панiчно, ми теж побiгли, а в головi стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нiчого не говорила, нiколи, але можливiсть у неi була завжди, до того ж наче дедалi бiльша (вчора я не сказала, а ось сьогоднi скажу неодмiнно), i вiд цiеi можливостi вона не вiдмовлялася. Інодi – тiльки подумай, Мiлено, – вiд лютi на мене вона тупала ногами по брукiвцi, i, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мiлено, що за дурницi i до якоi ж мiри я належу тобi разом з усiма кухарками, i погрозами, i всiею цiею немислимою курявою, що ii здiйняли 38 рокiв i що осiдае в легенях.

Але я зовсiм не хотiв цього говорити або хотiв, тiльки по-iншому, вже пiзно, доведеться закiнчувати i лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дiзнатися, як я жив ранiше, я пришлю тобi з Праги величезного листа, якого десь пiвроку тому написав батьковi, але так i не вiддав.

А на твiй лист я вiдповiм завтра або, якщо ввечерi вже буде пiзно, пiслязавтра. Я затримаюсь тут ще на кiлька днiв, адже вирiшив не iздити до батькiв у Франценсбад,[38 - Франтишковi-Лазне – курортне мiсто у Чехii, в Рудних горах, на територii Карловарського краю.] утiм, те, що я просто залишаюся лежати на балконi, взагалi-то рiшенням не назвеш.

Ще раз дякую тобi за лист.

Ф.




(Меран, 23 червня 1920 р.)



Середа

Важко говорити правду, бо хоч вона i одна, але жива, i тому у неi, як у всього живого, мiнливе обличчя («krаsnа vubec nikdy, vаzne ne, snad nekdy hezkа»[39 - Узагалi негарна, аж нiяк, либонь, iнодi приваблива (чес.).]). Якщо б я вiдповiдав тобi в нiч iз понедiлка на вiвторок, це було б жахливо, я лежав у лiжку як пiд тортурами, цiлу нiч я вiдповiдав тобi, скаржився тобi, придумував, як тебе вiдлякати вiд себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твiй лист прийшов пiзно ввечерi, а перш нiж настала нiч, я був особливо збуджений i похопливий.) Рано-

вранцi я поiхав у Боцен, звiдти електричкою до Клобенштайна i там, на висотi 1200 м, дихав – правда, так i не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повiтрям поблизу перших вiдног доломiтових скель, а потiм, поворiтьма, написав тобi таке (зараз я це переписую, але навiть i цi мiркування здаються менi – принаймнi сьогоднi – занадто рiзкими; так змiнюються днi: нарештi я один, повертаюся в Меран, iнженер залишився в Боценi. Я не надто краявся через те, що iнженер i краевиди вмiшалися мiж мною i тобою, бо ж i сам був як не свiй. Учора до о пiв на першу ночi я був з тобою – писав тобi i ще бiльше думав про тебе, – потiм до шостоi ранку крутився в лiжку зi своiм безсонням, потiм здригнувся-таки i витрусив, як витрушуе чужа людина iншу чужу людину з лiжка, i це було добре, тому що, якби залишився я в Меранi, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсiм навiть усвiдомив i вона залишиться в моiй пам’ятi лише як не надто виразний сон. А нiч була такою болiсною тому, що ти своiм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нiчого, на вулицях повно людей, i вони привернуть очi до себе, але ось безстрашнiсть цього погляду i надто те, що у тебе е сили зазирнути ще далi, нiж вiн, – ось що головне, i ти це знаеш) – своiм листом ти знову пробудила моiх старих знайомих, усiх тих дияволiв, якi одним оком сплять, а iншим визирають доброi нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, вiдразу пiт проймае через страх (але страх цей, присягаюся тобi, нi перед чим iншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це i добре, це тiльки здоров’ю на пожиток: приймаеш iхнiй парад i знаеш, що вони е. Але все-таки ти не вельми тлумачиш моi слова: «Їдь iз Вiдня!» Я написав це не легковажно (але пiд враженням цiеi iсторii; власне, думка про подiбнi зв’язки насправдi до того часу не зринала менi в головi, i я був такий здивований, що нагальний вiд’iзд iз Вiдня видавався менi рiччю звичайною, з найкористолюбнiшого мiркування, що те, що через мою вину стосуеться тiльки до твого чоловiка, цiлком стосуеться власне лише мене, сто i тисячу разiв наспiвало мене i розтинало. Тут я нiчим не вiдрiзняюся вiд тебе), i жодних вiдчутних труднощiв я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цiлком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потiм я абсолютно щирий i в думках своiх, i в iх вираженнi (я i ранiше був таким, але одна ти це змогла побачити, i твiй погляд менi така пiдмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими вiд жаху очима, в непритомному безпам’ятствi страху (якщо б я мiг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таемноi змови проти мене (ти зрозумiеш ii краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсiм зрозумiеш, тому що лист занадто цiлеспрямовано побудовано) – змови, заснованоi приблизно на тому, що я – я на грандiознiй шахiвницi всього лише пiшак пiшаком, i ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю ii плутаючи, збираюся зайняти мiсце королеви, – я, пiшак пiшаком, фiгура, отже, просто неiснуюча, яка не бере участi в грi, – а то, дивись, ще й мiсце самого короля, а то i всю дошку! – i що варто менi насправдi цього захотiти, все мало б вiдбутися зовсiм в iнший, нелюдський спосiб.

Тому те, що я тобi пропоную, важить для мене куди бiльше, нiж для тебе. Цiеi митi безсумнiвне, без жодноi ознаки хворобливостi, – це те, що даруе безумовне щастя.


* * *

Так було вчора, сьогоднi ж я, наприклад, мiг би сказати, що напевно приiду до Вiдня, але, позаяк сьогоднi – це сьогоднi, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дiй. Зненацька я тебе у жодному разi не заскочу i вiдразу пiсля четверга теж не з’явлюся. Якщо я поiду до Вiдня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нiкого, крiм тебе, я не змiг би бачити, це вже точно) – але десь у вiвторок цього напевно не станеться. Я би приiхав на Пiвденний вокзал – куди iхатиму, ще не знаю, тож у готелi бiля Пiвденного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталi даеш уроки, тодi я мiг би чекати там тебе годинi о п’ятiй. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якiйсь казцi – десь поблизу вiд iншоi фрази: «А якщо вони не померли, то живуть iще й досi».) Вивчав сьогоднi план Вiдня, на мить менi здалося незбагненним, навiщо збудували таке величезне мiсто, – адже тобi потрiбна одненька кiмната.

Ф.



Можливо, я написав залишеною поштою кiлька листiв Поллак.[40 - Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлi (Валерi), що 1913 року вийшла замiж за Йозефа Поллака (1882–1942).]




(Меран, 24 червня 1920 р.)



Четвер

Коли не виспишся, буваеш куди спритнiший, анiж коли висипаешся, вчора я трошки виспався i вiдразу ж понаписував усiляких дурниць щодо поiздки до Вiдня. Зрештою, ця поiздка не дрiбниця, щоб брати ii на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсiм не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаеш листа пневматичною поштою, значить, я поiхав до Праги. До речi, як кажуть, я приiхав би таки на Захiдний вокзал, – учора я, здаеться, написав про Пiвденний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичностi, нетранспортабельностi, недбалостi (за умови, що трохи посплю), можеш iз цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який iде до Вiдня, то i вийду скорiше за все у Вiднi, найбiльшi клопоти пов’язанi з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Вiднi, можна i в листах).

Ф.



«Ropucha»[41 - Мiлена Єсенська посилала Кафцi свiй переклад новели Густава Майрiнка «Прокляття жаби».] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це iсторiя як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули ii до землi, вона бiльше не може пересуватись i заклякае, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першоi половини втрачено. А крiм того, читаеться вона, як лист Мiлени Є., якщо це лист, то я йому вiдповiм.

Що ж до «Мiлени», то германство i еврейство не мае з цим нiчого спiльного. Краще за всiх чеську розумiють (не кажучи, звичайно, про чеських евреiв) панове з «Na?erec», на другому мiсцi – читачi цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобi, що в «Мiленi» чеського тiльки i е що зменшувальна форма: «Мiленко». Подобаеться тобi це чи нi, але так стверджуе фiлологiя.




(Меран, 25 червня 1920 р.)


Так, ми починаемо неправильно розумiти одне одного, Мiлено. Ти думаеш, я хотiв допомогти тобi, але ж я хотiв допомогти собi. Нi слова бiльше про це. І про снодiйне я тебе не запитував, скiльки я знаю.

Я ледве знав Отто Гросса;[42 - Син професора права Ганса Гросса, студент-психоаналiтик, 1921 року заморив себе голодом.] але я помiтив, що тут щось важливе простягало принаймнi руку зi «смiшного». Безпорадний настрiй його друзiв i родичiв (дружина, швагро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожнiх сумок – щоб вiн, бува, не випадав iз лiжка, коли лишався сам – пив чорну каву, iв садовину, iв усе, що хотiв) дещо нагадував настрiй послiдовникiв Христа, коли тi стояли попiд розiпнутим. Я тодi саме приiхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену i потiм, як викручена ганчiрка, iхав до Праги попри крововилив. Гросс, дружина i швагро iхали з тiеi ж нiчноi поiздки. Корова рад-не-рад, як завжди спiвала й шумiла пiвночi, жiнка тулилась у кутку в смiттi – мiсця нам дiсталися в коридорi, i ми спали (мiцно, але убезпеченi без видимого успiху Гросса). А Гросс майже цiлу нiч щось менi розказував (хiба що зрiдка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собi iн’екцiю), прийнамнi так менi здавалося, бо ж, власне, я нiчогiсiнько не тямлю. Вiн пояснював свое вчення на прикладi якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливiсть i втому я не казав про це. Вiн без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матерiал, без упину вимагаючи мого розумiння. Я механiчно кивав, а вiн майже розпливався менi перед очима. До речi, я вважаю, що навiть при доброму розумi я б цього не збагнув, моя думка холодна й повiльна. Так спливла нiч. Були й iншi перерви. Часом вiн зупинявся на кiлька хвилин, узявшись за щось i пiднiсши руки, геть напружений, дорогою тремтiв усiм тiлом i при цьому спав. Згодом у Празi я бачив його лише перебiжно.

Так, звичайно, не те щоб немузикальнiсть була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а рiч спадкова вiд предкiв (дiд мого батька був м’ясником у селi бiля Страконiце,[43 - Мiсто на пiвденному заходi Чехii в Пiвденночеському краi, на рiчцi Отавi (басейн Влтави).] менi не треба було iсти стiльки м’яса, скiльки вiн нарубував i до певноi мiри мене пiдтримував), ба – спорiдненiсть важить для мене багато, а втiм, це-таки людське нещастя, подiбне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозумiти музичних людей означае ж майже немузичнiсть.

Ф.



Якщо приiду до Вiдня, телеграфую або напишу тобi, отже, на поштамт. У вiвторок або в середу. Зрозумiло, всi листи були оплаченi, невже по конверту не видно, що марки зiрвали?




(Меран, 25 червня 1920 р.)



П’ятниця, ввечерi

Понаписував сьогоднi вранцi всiляких дурниць, i ось прийшли обидва твоiх листи, такi переповненi, такi милi. Вiдповiм я на них усно: у вiвторок, якщо не трапиться нiчого несподiваного в менi або зовнi, я буду у Вiднi. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вiвторок, менi здаеться, припадае свято, i можливо, що пошта, з якою я збираюся тобi в Вiднi телеграфувати або надiслати листа, буде закрита) вже сьогоднi тобi сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобi якесь мiсце i потiм три днi бачив його перед собою – порожне i змушене чекати того моменту, коли у вiвторок я прийду туди такоi-то i такоi-то години. О, Мiлено, чи е взагалi в свiтi стiльки терпiння, скiльки треба на такого, як я? Скажеш менi про це у вiвторок.

Ф.




(Поштова листiвка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20)



Адресат: M. Jesenskа Wien VIII


До запитання


Postamt Bennogasse-Josefst?dterstra?e


Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva


Вiвторок, 10 година ранку

До 12-i години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навiть не прийде, зараз уже 10.

Тодi все вiдкладаеться на завтра; можливо, це i добре, бо ж хоч я i в Вiднi, сиджу в кафе бiля Пiвденного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, i цим ти живеш?), але я ще як би не зовсiм тут, двi ночi поспiль не спав, утiм, невiдомо, чи засну i третьоi, в цьому готелi «Рiва» бiля Пiвденного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нiчого кращого не можу придумати, крiм ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятоi ранку. Прошу тебе, Мiлено, не лякай мене – не з’являйся несподiвано збоку або ззаду, i я теж не буду.

Сьогоднi, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу вiд Пiвденного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та iн., – постараюся бродити якнайнепомiтнiше.

Твiй




[Прага, 4 липня 1920 р.]



Недiля

Сьогоднi, Мiлено, Мiлено, Мiлено – нiчого iншого писати сьогоднi не можу! Одначе. Отже, сьогоднi, Мiлено, пишу лише в поспiху, втомi i неприявностi (останне, втiм, напевно збережеться i завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообiцяли вiдпустку на цiлих три мiсяцi, а дали чотири днi, причому вiд вiвторка до недiлi лише уривками, та до того ж вiдрiзали вiд кожного дня вечiр i ранок. Хiба правда не за мною, що я не зовсiм видужав? Хiба не за мною правда? Мiлено! (Це тобi на вухо, на лiве, а ти лежиш на бiдному лiжку, спиш глибоким сном доброго походження i повiльно, ще нiчого не усвiдомлюючи, повертаешся з правого боку на лiвий – до моiх губ.)

Як я доiхав? Спочатку все було дуже просто, на перонi не виявилося газет. Зайвий привiд вибiгти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кiлька хвилин я вiдклав газету – i раптом зрозумiв, що тебе вже немае зi мною, вiрнiше, ти була зi мною, я це вiдчував усiм своiм еством, але тепер це твое буття зi мною було зовсiм iншим, нiж у минулi чотири днi, i я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара,[44 - Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.] що починався описом курорту Кройц у Грайнi на Дунаi. Тодi я вiдклав газету, але, коли виглянув у вiкно, повз якраз проiжджав потяг, i на вагонi був напис: «Грайн». Я вiдвiв погляд i почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Nаrodn? Listy» вiд минулоi недiлi, там я побачив фейлетон Ружени Єсенськоi,[45 - Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy».] попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – i ось сиджу, а просто передi мною твое обличчя, яким воно було при прощаннi на перонi. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне свiтло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

Ну що менi ще сказати? Горло вiдмовляе, руки не слухаються.

Твiй



Завтра продовжу опис цiеi дивноi мандрiвки.




(Прага, 4 липня 1920 р.)



Недiля, трохи перегодом

Послугач передасть тобi вкладений лист (будь ласка, порви його i лист Макса теж), на нього треба було вiдповiсти негайно, я написав, що буду в неi о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собi: я одружений, повертаюся додому i натрапляю не на послугача, а на лiжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися вiд усiх – без будь-якого пiдземного ходу до Вiдня! Я це говорю собi, щоб усвiдомити самому, яка легка i тяжка мiсiя, що менi належить.

Твiй



Я посилаю тобi ii лист, нiби сподiваючись добитися, щоб ти була геть поруч зi мною, коли я снуватимуся вперед i назад перед ii будинком.




(Прага, 4–5 липня 1920 р.)



Недiля 11.30

3) нумерую принаймнi цi листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.

Результату жодного, хоча адже все ясно, i так само ясно мною було все сказано. Подробицi не переказуватиму – хiба тiльки те, що вона не сказала нi про тебе, нi про мене жодного хоч скiльки поганого слова. Через суцiльну яснiсть я навiть не вiдчув жодного спiвчуття. Я мiг лише сказати – i це цiлковита iстина, – що в наших з нею стосунках нiчого не змiнилось i навряд чи коли-небудь змiниться, ось тiльки – нi, не можу бiльше, це огидно, це ремесло ката, не мое ремесло. Лише одне, Мiлено: якщо вона важко захворiе (вона мов з хреста знята, вiдчай ii незмiрний, завтра пiсля обiду я до неi знову пiду) – отож, якщо вона захворiе або ще щось iз нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тiльки знову i знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось бiльше, я весь розчинився у тобi, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приiзди, Мiлено!

Ф.



Я написав дурницю, не можеш ти приiхати – з тiеi ж таки причини.

Завтра пошлю тобi на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки вiддам йому. Постарайся, щоб вiн нiкому не упав у вiчi. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозумiти всi адвокатськi зачiпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твое таке вагоме «i все-таки!».

Понедiлок, вранцi

Посилаю тобi сьогоднi «Бiдного Шпiльмана»,[46 - Новела Франца Грiльпарцера, що ii любив Кафка.] не тому, що вiн неабияк важить для мене, так вiн важив одного разу, багато рокiв тому. Я посилаю його тому, що його автор такий вiденський i такий немузичний, просто хоч плач, – i ще тому, що вiн дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зi мною, Мiлено, подумай, ти йшла поруч зi мною!), i тому, що вiн такий бюрократичний, i тому, що вiн кохав дiловиту дiвчину.




(Прага, 5 липня 1920 р.)



4) Понедiлок, уранцi

Сьогоднi прийшов твiй лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нiчний лист того ж дня. Перший такий сумний, iз сумними пероновими рисами, сумний не через свiй змiст, а тому що вiн застарiв, адже все вже в минулому: наш спiльний лiс, нашi спiльнi передмiстя, наша спiльна дорога. А вона ж не закiнчуеться, не йде в небуття, ця пряма, мов стрiла, спiльна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеi до вечiрнього сонця, вона не скiнчиться, i все ж це дурний жарт – казати, що вона не скiнчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кiлька листiв, я iх щойно прочитав, привiтання в директора (я не звiльнений) i ще в двох-трьох кiмнатах, i до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвiночок: «Вона вже не з тобою»; правда, е ще десь у небесах велетенський дзвiн, i вiн дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвiночок геть близенько, у вухах! А потiм цей нiчний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мiрою розширюватись i стискатися груди, дихаючи цим повiтрям, незбагненно, як можна бути далеко вiд тебе.

І проте я не скаржуся, це все не скарга, i ти менi дала слово.


* * *

Тепер iсторiя поiздки, i спробуй тiльки потiм сказати, що ти не янгол: я вiддавна знав, що моя австрiйська вiза, власне (i не власне) кажучи, два мiсяцi як задавнена, але в Меранi мене запевнили, що для транзиту вона зовсiм не потрiбна, i справдi, при теперiшньому в’iздi в Австрiю менi нiхто не ставив це на карб. Ось чому я i в Вiднi геть забув про цей недогляд. Однак пiд час паспортного контролю в Гмюндi чиновник – молодий, суворий чоловiк – негайно цю помилку виявив. Паспорт вiдклали вбiк, усiх пропустили далi на митний контроль, а мене – нi, вже одне це було досить кепсько (менi весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постiйно хто-небудь силкуеться прогнати мене вiд тебе, чи то пак тебе вiд мене, але це iм не вдасться, Мiлено, правда? – нiкому i нiколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привiтний, вiдкритий, австрiйський, спiвчутливий, щирий – i по сходах i коридорах веде мене в прикордонну iнспекцiю. Там, зi схожою помилкою в паспортi, вже стоiть румунська еврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, еврейський ти янголе.

Утiм, ворожi сили поки набагато могутнiшi. Височенний iнспектор i його коротун помiчник, обидва жовтi, щуплi, затятi, принаймнi зараз, забирають паспорт у своi руки. Інспектор одразу безапеляцiйно оголошуе: «Повертайтеся до Вiдня й отримайте в полiцii належну вiзу!» Я тiльки i можу, що кiлька разiв повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор вiдповiдае, теж кiлька разiв, iронiчно i злiсно: «Вам тiльки так здаеться». – «А чи не можна отримати цю вiзу телеграфом?» – «Нi». – «А якщо сплатити всi витрати?». – «Нi». – «Чи е у вас тут вищий орган?» – «Нi». Жiнка, яка бачить моi муки i зберiгае неймовiрний спокiй, просить iнспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкi засоби, Мiлено! Так тобi з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю i забрати багаж, тож виiхати сьогоднi нема абсолютно жодноi надii. І ось ми сидимо в кiмнатi прикордонноi iнспекцii, полiцейському теж нiчим нас особливо втiшити, хiба тiльки тим, що можна продовжити квитки тощо, iнспектор сказав свое останне слово i пiшов у кабiнет, лише коротун помiчник ще тут. Я пiдраховую: наступний потяг до Вiдня вiдходить о 10-й вечора, прибувае до Вiдня о пiв на третю ночi. У мене ще не пройшли укуси «рiвських» клопiв, який буде мiй номер бiля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалi номер не отримаю i тодi поiду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пiв на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранцi в понедiлок я неодмiнно повинен отримати вiзу у паспортi (але чи отримаю я ii вiдразу, а не у вiвторок?), а тодi вирушити до тебе, влаштувати тобi сюрприз у дверях, якi ти вiдкриеш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потiм бiжать далi: але в якому ж станi я буду пiсля цiеi ночi i iзди, а ввечерi менi знову iхати шiстнадцятигодинним потягом, в якому виглядi я доберуся до Праги i що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження вiдпустки? Все це тобi, зрозумiло, нi до чого, але що ж робити? Іншого виходу немае. Єдиним невеликим полегшенням було б, набiгае менi раптом на думку, переночувати в Гмюндi i виiхати до Вiдня вранцi, i я, вже зовсiм втомлено, питаю коротуна помiчника щодо ранкового потяга до Вiдня, що вiдходить о пiв на шосту i прибувае об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поiду на ньому, i румунка – теж. І тут розмова раптово звертае геть в iнший бiк, не знаю, яким чином, – несподiвано з’ясовуеться, що коротун помiчник хоче нам пiдсобити. Якщо ми переночуемо в Гмюндi, то рано-вранцi, коли в конторi нiкого, крiм нього, немае, вiн потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тодi ми вже о 4 годинi дня будемо в Празi. Інспектору ми повиннi сказати, що ми поiдемо до Вiдня ранковим потягом. Чудесно! Втiм, чудесно лише вiдносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить iнспектор, ми розiгруемо маленьку комедiю з ранковим вiденським потягом, потiм помiчник вiдсилае нас геть, увечерi ми тишком-нишком зустрiнемося з ним для обговорення подальшого. У слiпотi своiй я думаю, що це все виходить од тебе, тодi як насправдi це лише останнiй удар ворожих сил. Отже, ми, та жiнка i я, поволi виходимо з вокзалу (поспiшний потяг, який мав вiдвезти нас звiдси, досi стоiть бiля платформи, перевiрка багажу тягнеться довго). Чи далеко до мiста? Година. Нова невдача. Але виявляеться, що i бiля вокзалу е два готелi, в один iз них ми i подамося. Перед готелями проходить колiя, треба перейти через рейки, але по гiлцi саме наближаеться товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримуе, а товарний потяг просто перед нами зупиняеться, i доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаемо ми. Але саме це очiкування, при тому, що в Прагу я в недiлю вже не потраплю, виявляеться заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббiгала всi готелi бiля Захiдного вокзалу, тепер оббiгала всi небеснi ворота, щоб просити за мене, – вiд вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспiшае твiй полiцейський i кричить: «Ідiть мерщiй назад, iнспектор вас пропускае!» Та невже? Такоi хвилини просто стискае горло. Разiв десять ми припрошуемо полiцейського, перш нiж вiн бере вiд нас грошi. А тепер швидше назад, забрати в iнспекцii багаж, бiгцем до паспортного контролю, потiм на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немае сил тягти багаж – i поруч одразу негайно виростае носильник, бiля паспортного контролю потрапляю в штовханину – полiцейський розчищае менi дорогу, при перевiрцi багажу, сам того не помiтивши, гублю футляр iз золотими шпоньками – чиновник знаходить його i вiддае менi. Ми сiдаемо в потяг i негайно вiд’iжджаемо, нарештi я можу утерти пiт з чола i грудей. Залишайся завжди зi мною!

Ф.




(Прага, 5 липня 1920 р.)



5) Здаеться, понедiлок

Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночi, я б давно написав тобi ще ввечерi, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадiв i вiдвiдати якого менi досi заважали дiвчина i тривога за неi. До 8.30 я був iз дiвчиною, о 9-й прийшов Макс, i до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собi, я думав, що в листах сказав йому, як менi здаеться, з граничною яснiстю, що ти […тити – писання знову кiлька разiв перериваеться] – що саме ти i е та, про кого я говорю, – а вiн нiчого не зрозумiв i тiльки тепер дiзнався iм’я (я, до речi, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати i дружина). І ось знову, Мiлено, одна з моеi брехень, друга: колись ти, злякана, цiкавилася, чи лист Макса мав на увазi iсторiю Райнера (я хотiв написати «Макс», написав «Мiлена», iм’я викреслив, не засуджуй мене, менi справдi до слiз прикро) як попередження. Я навiть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втiм, усупереч тобi, коли я тебе так лякаю



на правих берегах першоi сторiнки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вiрю, що якщо пощастить померти, то це мае статися зi мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.



бачиш, я вiдкинув [я мав встати, одна зi страшних мишей гризе деiнде], свiдомо брешучи, будь-якi вiдносини. Тепер виявляеться, що насправдi не було жодних стосункiв, але я не знав цього, i тому я збрехав.

Про дiвчину: сьогоднi було краще, але дорогою цiною – я дозволив iй написати тобi. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нинi послав тобi на поштамт до запитання («Дiвчина пише тобi вiдповiдай приязно i… – тут я взагалi-то хотiв вставити «дуже», – гостро i не залишай мене»). В цiлому сьогоднi все пройшло спокiйнiше, я запанував над собою i розповiдав про Меран мирно, настрiй став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгi хвилини дiвчина поруч зi мною на Карлсплац тремтiла всiм тiлом, – я тiльки й мiг сказати, що поруч iз тобою все iнше, навiть залишаючись саме по собi незмiнним, зникае i зводиться нiнащо.

Вона поставила свое останне запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу пiти, але якщо ти мене вiдiшлеш, то я пiду. Ти мене вiдсилаеш?» (Якщо не брати до уваги зарозумiлiсть, у тому, що я це розповiдаю, е щось глибоко огидне, але розповiдаю я це зi страху за тебе. Чого б я тiльки не зробив зi страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я вiдповiв: «Так». На це вона: «Але я не можу пiти». І тут вона, понад своi сили балакуча, миле добре створiння, почала розповiдати, що все це iй незрозумiло, що ти кохаеш свого чоловiка, а потайки говориш зi мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули i недобрi слова про тебе, за якi я хотiв i мав ii побити, але хiба ж я не мусив дати iй переплакати, принаймнi це? Вона згадала, що хоче написати тобi, i я в тривозi про неi i в нескiнченнiй довiрi до тебе дозволив iй це зробити, хоча i знав, що менi це коштуватиме кiлька ночей. Якраз те, що дозвiл заспокоiв ii, турбуе мене. Будь доброзичливою i суворою, але бiльше суворою, нiж доброзичливою, але що я кажу, хiба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слiд. І хiба мiй страх, що вона у своiй бiдi напише що-небудь пiдступне i в такий спосiб вiдновить тебе проти мене, не е для тебе глибоко принизливим? Вiн принизливий, але що менi робити, якщо замiсть серця в грудях б’еться цей страх? Усе-таки даремно я дав iй дозвiл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус[47 - Запроваджене за часiв ЧССР свято Яна Гуса, що вiдзначалося 6 липня (цього дня Яна Гуса 1415 року спалили у нiмецькому мiстечку Констанцi).]), вона дуже просила мене про пiсляобiдню прогулянку, пiсля, до кiнця тижня, сказала вона, менi приходити не потрiбно. Можливо, я ще зумiю збити ii писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,



На лiвому березi останньоi сторiнки листа: ще одна причина, чому я дозволив iй писати. Вона хотiла побачити листи вiд вас до мене. Я не можу iх показати.



хоча, сказав я собi потiм, можливо, вона i справдi бажае тiльки пояснення, можливо, твое слово якраз i заспокоiть ii своею доброзичливою строгiстю, а можливо, – так бiжать тепер усi моi думки – вона впаде перед твоiм листом на колiна.

Франц




(Прага, 6 липня 1920 р.)



6) Вiвторок, уранцi

Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повiдомленням, що завтра ввечерi приiжджае старий дядечко,[48 - Альфред Льовi (1852–1923) – брат матерi Кафки, який посiдав пост директора залiзниць у Мадридi.] якого я, до речi сказати, взагалi дуже люблю, а живе вiн в Мадридi i вже багато рокiв тут не бував. Удар тому, що це вiдбере у мене час, менi ж весь час i навiть в тисячу разiв бiльше, нiж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тiльки е, потрiбен для тебе, для роздумiв про тебе, для дихання в тобi. І тутешня квартира стане неспокiйна, i вечори неспокiйнi, я б хотiв бути де-iнде. Багато що хотiлося б зробити по-iншому, i бюро менi зовсiм нi до чого, але потiм я знову вирiшив, що цiлком заслуговую ударiв по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальнiсть, цю належну тобi реальнiсть.

Чи можу я поiхати до Лорена?[49 - Арно Лорен (1889–1945) – головний редактор видання «Tribuna».] Вiн, примiром, знае Пiка.[50 - Отто Пiк (1887–1940) – чеський письменник, поет, драматург, перекладач, театральний критик, видавець. Син дрiбного крамаря.] Хiба не могло б легко статися так, що виплило мое перебування у Вiднi? Напишiть менi про це.



Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама[51 - Карл Пршибрам (1883–1973) та його брат Евальд були друзями Кафки. Карл був пацiентом санаторiю «Veleslav?n», який згадуватиметься згодом.] з санаторiю, вiн звинувачуе себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Вiн також мае такi стосунки з владою, що мiг би без особливих труднощiв доскочити потрiбного. Вiн дуже сильно просить вас пiдсумувати те, що слiд сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте менi цю коротку пiдбiрку час вiд часу. (Росiйською означае: кажи.)


* * *

Чомусь не можу бiльше нiчого тобi написати, крiм того, що стосуеться тiльки нас, нас двох у штовханинi свiту. Все чуже, чуже. Несправедливiсть! Несправедливiсть! Але губи шепочуть iнодi, а обличчя устромилось тобi в колiна.


* * *

По Вiднi залишилася гiркота, можна я це скажу? Там, у лiсi, на другий день, по-моему, ти сказала щось на зразок: «Боротьба з передпокоем довго тривати не може». А в передостанньому Меранському листi пишеш про хвороби. Як менi знайти вихiд мiж двома цими речами? Я кажу це не з ревнощiв, Мiлено, я не ревную. Або свiт такий малий, або ми такi величезнi, в кожному разi ми заповнюемо його цiлком. До кого менi ревнувати?




(Прага, 6 липня 1920 р.)



7) Вiвторок, увечерi

Бачиш, Мiлено, тепер я посилаю тобi навiть цей лист, зовсiм не знаючи, що в ньому написано. Вийшло так: я обiцяв iй сьогоднi о 03.30 бути бiля ii будинку. Збиралися покататися на пароплавi; але вчора я лiг дуже пiзно i майже не спав, тому з ранку пневматичною поштою вiдправив iй записку: пiсля обiду менi необхiдно поспати, тому прийду тiльки о 6-й. У своему занепокоеннi, що за всiх письмових i телеграфних гарантiй аж нiяк не бажало угамовуватися, я докинув: «Лист до Вiдня вiдiшлемо тiльки пiсля того, як ми його обговоримо». Вона ж у напiвнепритомностi написала цього листа ще рано-вранцi – хоча навiть не може сказати, що саме написала, – i вiдразу кинула у скриньку. Отримавши мою пневматичну депешу, бiдолаха, обливаючись холодним потом, бiжить на поштамт, примудряеться десь вишукати лист, з радощiв вiддае службовцю всi своi грошi, причому тiльки заднiм числом лякаеться розмiру суми, i ввечерi приносить лист менi. Що менi тепер робити? Моя-бо надiя на швидке, остаточне, успiшне вирiшення заснована на цьому листi i на впливi твоеi вiдповiдi, i зiзнатися, це надiя безглузда, але iншоi в мене немае. Коли я вiдкрию лист i заздалегiдь прочитаю, я, по-перше, ображу ii, а по-друге, напевно, не зможу його тодi вiдiслати. Ось i шлю його тобi заклееного, вiддаю в твоi руки цiлком i повнiстю, як уже вiддав у цi руки себе.

У Празi трохи похмуро, листiв поки немае, на серцi важкувато, i хоча зовсiм неможливо, щоб уже прийшов який-небудь лист, серцю цього не поясниш.

Ф.



Їi адреса: Julie Wohryzek

Na Sme?kаch 6




(Прага, 6 липня 1920 р.)



8) Вiвторок, ще пiзнiше

Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – i вiдразу подумав: як же я мiг вимагати вiд тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне i необхiдне рiшення – все ж тiльки мiй клопiт, для тебе насправдi абсолютно неможливо довiритися чужiй людинi i написати iй у вiдповiдь такий лист. Ну що ж, Мiлено, даруй менi цi листи i телеграми, добачай причину в моему розумi, ослабленому прощанням з тобою; нiчого страшного, якщо ти iй не вiдповiси, адже неодмiнно знайдеться яке-небудь iнше рiшення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився вiд цих прогулянок, сьогоднi на Вишеград, ось у чому рiч. До того ж завтра приiжджае дядько, i я рiдко буду сам.

Поговоримо про приемнiше: чи знаеш ти, коли ти в Вiднi була одягнена найгарнiше, ну просто до незмоги гарно? Тут навiть i сперечатися нема чого – в недiлю.




(Прага, 7 липня 1920 р.)



9) Середа, вечiр

Пишу похапцем, лише кiлька слiв на честь мого новосiлля, – похапцем, бо о 10-й годинi прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годинi – дядько з Парижа, i всi хочуть, щоб я iх зустрiв; новосiлля – бо ж я, звiльняючи дядьковi мiсце, переiхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марiенбадi. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця бiльш галаслива, але в цiлому обмiн аж нiяк не поганий. А написати я тобi мав неодмiнно, тому що з моiх останнiх жалобних листiв (найжахливiший я сьогоднi вранцi вiд сорому порвав; подумай: у мене ще немае жодних звiсток вiд тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що менi пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобi не впевнений, що боюся тебе втратити; немае, нiчого подiбного. Хiба змогла б ти стати для мене тим, що ти е, якщо був би в тобi не впевнений? Таке враження складаеться тому, що менi дано було пережити коротку тiлесну близькiсть i потiм раптову тiлесну розлуку (Чому саме в недiлю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалi?), – вiд усього цього, звичайно, голова може пiти обертом. Вибач! А тепер, на добранiч, прийми единим потоком всього мене i все мое – все, що радо мае спочивати в тобi.

Ф.


10) Четвер, ранок

Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вiкном не росiйська церква, а житла, набитi людьми, – i все-таки: бути самому в кiмнатi – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирi – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (i – одна з умов, бо який сенс був би у квартирi, якби я не жив, якби в мене не було батькiвщини, що даруе менi заспокоення, – наприклад, пари ясних i синiх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зi складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокiй, три iншi кiмнати, не те що цi загальнi квартири з iхнiм гамором, з iхнiм содомом, з нестримним кровозмiшенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань i тiл, коли у всiх закутках, мiж усiма лiжками i шафами плодяться недозволенi зв’язки, невiдповiднi, випадковi речi, дiти з перелюбу, – де незмiнно все вiдбуваеться не як у трьох тихих пустельних передмiстях у недiльний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмiстях у безперервний суботнiй вечiр.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48513499) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мiстечко, що з 1924 року е частиною мiста Мерано, що у Пiвденному Тиролi (тут i далi примiтки перекладача).




2


Мова про Курта Августа Пауля Вольфа (1887–1963), нiмецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебiльшого експресiонiстську лiтературу й iснувало з 1913-го до 1940 року.




3


Нинi Набережна Бедржиха Сметани.




4


«Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).




5


Мова про Фелiцiю Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зiрвалися у серпнi 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у груднi знову дiйшло до розриву.




6


Кафка згадуе один iз найвiдомiших путiвникiв того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являе собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клiмат, серед пацiентiв, якi страждають на легеневi хвороби, i навеснi тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).




7


Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».




8


Жалюгiдний (калiч. чес.).




9


«З гарного настрою i тому, що був сильним хлопцем» (калiч. чес.).




10


Я той, до кого це стосуеться (чес.).




11


«Справжнiй жах» (чес.).




12


«Або не зовсiм правильно» (чес.).




13


«Доброi думки» (чес.).




14


Легкий човен (чес.).




15


Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.




16


Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку i близьку подругу Єсенськоi.




17


Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), нiмецькомовного чеського письменника i поета, онука письменника Августа Готтлiба Майснера.




18


В оригiналi чеською.




19


Ви – еврей? (Чес.)




20


«Не розумiю» (чес.).




21


Мова про знанi куранти на Старомiськiй площi, встановленi 1410 року. У XVII столiттi до оздоби Празьких курантiв додали рухомi фiгурки. Фiгурки апостолiв додано в ходi капiтального ремонту 1865–1866 рокiв.




22


Мова про Константиновi Лазнi (Konstantinovy Lаzne) – курортне селище на заходi Чехii, приблизно за 40 км на пiвнiчний захiд вiд мiста Пльзень i 60 км на пiвденний схiд вiд курорту Карловi Вари.




23


«Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).




24


Дитяча гра, коли ведучий кидае фразу «Деревця, помiняйтеся!», i гравцi, що стоять iззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собi нове. Хто не знаходить, стае новим ведучим.




25


Мова про Ернста Вайса (1882–1940), нiмецькомовного австрiйського письменника i лiкаря еврейського походження.




26


Лiки чи який-небудь iнший засiб, що дае тимчасове полегшення хворому, але не вилiковуе хвороби.




27


Сташа Їловська.




28


Тiльки страх за Вас (чес.).




29


Себто той, хто пише.




30


Змушувати чекати людину (чес.).




31


Я хотiла б утекти третiм шляхом, який не веде нi до тебе, нi до нього, десь у самоту (чес.).




32


Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.




33


Уроджена Амброжова, подруга Мiлени Єсенськоi.




34


Двi я сукнi лише маю, та нiвроку виглядаю (чес.).




35


Мова про так зване ритуальне вбивство чеськоi дiвчини Анежки Грузовоi (1879–1899), нiбито вчинене 23-рiчним безробiтним юдеем Леопольдом Гiлснером, який усе життя займався бродяжництвом.




36


Макс Брод.




37


Больцано (iт.).




38


Франтишковi-Лазне – курортне мiсто у Чехii, в Рудних горах, на територii Карловарського краю.




39


Узагалi негарна, аж нiяк, либонь, iнодi приваблива (чес.).




40


Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлi (Валерi), що 1913 року вийшла замiж за Йозефа Поллака (1882–1942).




41


Мiлена Єсенська посилала Кафцi свiй переклад новели Густава Майрiнка «Прокляття жаби».




42


Син професора права Ганса Гросса, студент-психоаналiтик, 1921 року заморив себе голодом.




43


Мiсто на пiвденному заходi Чехii в Пiвденночеському краi, на рiчцi Отавi (басейн Влтави).




44


Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.




45


Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy».




46


Новела Франца Грiльпарцера, що ii любив Кафка.




47


Запроваджене за часiв ЧССР свято Яна Гуса, що вiдзначалося 6 липня (цього дня Яна Гуса 1415 року спалили у нiмецькому мiстечку Констанцi).




48


Альфред Льовi (1852–1923) – брат матерi Кафки, який посiдав пост директора залiзниць у Мадридi.




49


Арно Лорен (1889–1945) – головний редактор видання «Tribuna».




50


Отто Пiк (1887–1940) – чеський письменник, поет, драматург, перекладач, театральний критик, видавець. Син дрiбного крамаря.




51


Карл Пршибрам (1883–1973) та його брат Евальд були друзями Кафки. Карл був пацiентом санаторiю «Veleslav?n», який згадуватиметься згодом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения